Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Дейв зробив паузу. Артем терпляче чекав пояснень, однак той, глибоко занурившись у себе, мовчав.

— Що саме тебе шокувало? — нарешті спитав Дейва Артем.

— Те, яким стало місто… — Дейв неначе завагався, казати Артемові правду чи ні. — Яким воно стало… багатокультурним, — вжив він канадський пропагандистський термін. — Усюди обличчя чужинців… Я відчув, що країна, в якій я народився, вже не належить мені або таким, як я… Вона не належить навіть моїй доньці. Емі так само мусить працювати водієм автобуса, бо чужинці виявилися набагато спритніші за неї в навчанні і кар’єрі… Я зрозумів, що я щось пропустив… що я тепер зайвий у своїй країні…

Та подорож сильно вплинула на Дейва. Він повернувся на свою бензоколонку і звільнився з роботи. Побачивши, як чужинці у великому місті роблять великі гроші, він відчув, що це принизливо — працювати за жалюгідний заробіток. Краще вже так, як тепер…

— Так, погодився Артем, тепер Дейвова країна належить молодим азійським хлопцям і дівчатам, які завзято визнали її за свою й амбіційно намагаються зайняти найкращі місця в її соціальній ієрархії. Власне, ще місяць тому ця країна належала і йому, молодому, нахабному східноєвропейцеві.

Артем слухав Дейва і чухав спини собакам. Цікаво, чи не відчуває Дейв ворожості до нього? Адже він якраз і був одним з тих чужинців, які заполонили його країну.

Артем зиркнув на Дейва.

Ні, здається, антипатії не було. Схоже, прерійські хлопці взагалі позбавлені заздрощів чи підступності, на відміну від тих, що живуть у містах, ходять у свої офіси в новеньких костюмчиках і краватках та годинами вдивляються в екрани комп’ютерів, вбачаючи в цьому сенс свого життя.

Отже, — подумав Артем, — не лише його відкинуло північноамериканське суспільство. Його — зайду, чужинця. Воно з неменшою жорстокістю відкидало і своїх… Звичайно, боляче бути чужим у чужій країні, однак ще болючіше бути чужим у своїй країні.

Такі роздуми примусили Артема інакше подивитися на свою особисту трагедію. Він спитав себе: а чи взагалі була це трагедія?..

Звідтоді Артем почав оживати, біль помалу притупився.

Водночас із ним почало діятися щось зовсім інше. З’явилося відчуття, що він живе тут, на закинутій фармі, in the midle of nowhere, в цьому смердючому трейлері все своє життя, що він ніколи звідси нікуди і не виїжджав і що тут він і завершить своє життя лузера. [28] Від «looser» ( англ. ) — невдаха. У нього з’явився страх перед зовнішнім світом, що простирався поза фармою Дейва.

Він з жахом спостерігав, як катастрофічно зменшуються продукти у трейлері, з тривогою чекаючи того дня, коли їжа взагалі закінчиться і доведеться приймати якесь рішення. Колись це було його сильним місцем: приймати рішення — точні, блискавичні, успішні. А тепер він втратив цю здатність і, здавалося, безповоротно.

Артем лишив свою кредитну картку у великому місті, а повертатися туди не мав бажання.

І той день настав. Дейв дочекався, коли прокинеться Артем, і завів свого старенького пікапчика «Доджа»:

— Поїдеш зі мною?

Артем, пересилюючи себе, кивнув на знак згоди. Йому було лячно. Йому було некомфортно. Але це треба було зробити. І він поліз до машини.

Прерійське містечко, куди вони приїхали, населяли такі самі Дейви, яким не знайшлося місця у мегаполісах.

«Мабуть, лише в таких містечках й залишилися чисті англосакси, в містах все давно перемішалося. Дивно було спостерігати, як велику англосаксонську расу витісняє і поглинає прийшлий і зміксований компонент. А ще століття тому вони тут були людьми першої категорії! Власне, може, це і було розплатою за те, що вони зробили з індіанцями?»

Це дивувало Артема, який виріс у європейській країні, де моноетнічна спадкоємність істотно не міняється протягом багатьох століть…

Містечко вмирало. Це було очевидно: масово покинуті будинки обабіч вулиці, ледь живий бізнес, жалюгідний асортимент продуктів у крамничці, до якої вони зайшли…

Їх зустріла жінка із в’ялою усмішкою, на вигляд значно старша за свої роки. Вона справляла враження людини, яку дощенту виснажило життя. Степовий вітер висушив її шкіру, а колір її колись блакитних очей вигорів на безжальному прерійському сонці і вимерз на лютому прерійському морозі.

— Здрастуй, Моллі! — привітався до неї Дейв.

— Привіт, Дейве!

Дейв стояв, тупцяючи на порозі крамнички, неначе боявся зайти досередини.

— Моллі, я… — зам’явся він.

— …Знову без грошей? — перепитала жінка і без емоцій відреагувала: — О’кей.