Марина Гримич - Second life (Друге життя)

За перші два тижні з молодого гарного чоловіка з підтягнутими у фітнес-залах м’язами, доглянутими руками, зубами, шкірою Артем перетворився на неголеного, байдужого до свого зовнішнього вигляду прерійського хлопця. Якось, побачивши своє відображення в уламку дзеркала, що висів на дереві, Артем довго вдивлявся в нього, неначе намагаючись згадати: «А был ли мальчик?» [24] Знаменита цитата з роману Максима Горького «Жизнь Клима Самгина» ( прим. автора ). — тобто чи взагалі запоморочливий злет київського хлопця в західному світі був реальністю, чи лише плодом його хворобливої уяви? Можливо, він завжди був покидьком суспільства з впалими щоками під кількаденною щетиною, з відсутнім поглядом і примітивним мисленням?

Здавалося, що він живе з Дейвом цілу вічність і попереду в них так само ціла вічність.

Дейв іще двадцять років тому поставив свій трейлер на подвір’ї закинутої батькової фарми, відтоді як розлучився з дружиною і лишив у місті житло їй та доньці. Неподалік стояв в аварійному стані старий, іще дідів будинок, почорнілі дерев’яні господарські споруди — клуні, сарайчики, стайні… Все це поросло високою травою, а подекуди і хирлявим прерійським бушем. [25] 3 англ. bush — кущ, зарослі кущів, лісок. На півночі Північної Америки так називаються гаї з тонкостовбурних дерев. Біля трейлера стояв недбало кинутий брудний, у деяких місцях поіржавілий Dodge [26] Північноамериканська автомобілебудівельна фірма. — маленька вантажівка, вірний друг фармара на прерійських дорогах і на зимовому бездоріжжі. А якщо далі пройтися по тій занедбаній фармі, то можна було знайти на узліссі бушу покинуті комбайни, трактори та іншу сільськогосподарську техніку, з якою «міський жевжик» Артем не був знайомий. Пізніше, коли він став трохи подорожувати з Дейвом тими забутими Богом прерійськими околицями, він з’ясував для себе, що такі занехаяні фарми в сучасній Північній Америці не виняток, а швидше правило. Епоха комерційного розквіту малих (160-акрових) фарм тривала тут якихось 50–70 років, тепер вижити на них неможливо. Тому вони або стоять покинуті, або їх поглинули великі агрофірми.

Перший місяць був для Артема безкінечним і депресивним, як сама прерія для того, хто в ній не виріс. Він звик до міського ландшафту, тож перший час почувався абсолютно пригніченим. Однак у нього не було вибору. Перебування у великому місті, де він жив останніми роками, могло б стати для нього просто вбивчим.

Але якщо бути до кінця відвертим, йому просто хотілось упиватися своїм горем, купатись у своїй депресії.

Він намагався відганяти гнітючі думки, однак не міг опиратися їх навалі. В нього пекло навколо серця. Власне, саме тоді й почалися його проблеми зі здоров’ям. Щоб якось зняти душевну напругу, він ішов у буш і там кричав, надриваючи горло під акомпанемент завивання Дейвових собак. Сам Дейв його ні про що не питав.

Ночами Артем не міг спати. Питання «чому?» роз’їдало його зсередини. Він виходив надвір, під бездонне куполоподібне небо, розводив багаття і годинами дивився то на вогонь, то на зорі. Лише під ранок, коли надворі починало сіріти, його починав знемагати сон, він повертався в трейлер, який віддав йому в розпорядження Дейв, перебравшись у стару дідову хату. Під обід Артем пробуджувався, виходив до Дейва, котрий куховарив на подвір’ї фарми. Вони мовчки обідали, а потім сідали на східці трейлера і годинами спостерігали за рухом сонця, чекаючи, яким буде сьогоднішній захід: пурпурово-червоним чи жовтогарячим, пафосним чи скромним.

Часто вони при цьому мовчали, а часом вели неспішну розмову. Артем довго звикав до прерійської говірки з її проковтуванням складів і лінивим обертанням язика. А через кілька тижнів помітив, що говорить так само.

Якось Дейв розповів Артемові свою історію. Він багато років пропрацював у маленькому містечку на бензозаправці, що стояла на великій трасі, по якій курсували величезні троки [27] Так українці Північної Америки називають великі вантажівки. до Форту Мак-Мюрей. Життя його було спокійним, стабільним, і він був ним цілком задоволений. Однак якось він поїхав до великого міста перевідати доньку, що народила дитину. Після десяти років, протягом яких він не виїжджав зі своєї околиці, опинившись у великому місті, він був шокований тим, як воно змінилося з того часу, коли він там працював водієм автобуса. Власне, після тієї поїздки Дейв відчув себе покидьком суспільства. Саме звідтоді почалося його дивакувате самітництво.