Пауло Коельйо - Бріда

І так було доти, доки одного дня вона зустріла іншого чоловіка. Чоловіка, який не знав Традицій і в якого не світилася цятка над лівим плечем, а очі не мали блиску, притаманного Іншим Частинам. Але вона закохалася в нього, бо кохання не знає раціональних заборон. Для неї її час із Магом завершився.

Вони стали сперечатися, сваритися, він просив її і благав. Ішов на всі приниження, на які мають звичай іти палко закохані люди. Навчився того, чого ніколи не зміг би навчитися через кохання, навчився сподіватися, боятися, миритися з неминучим. «У нього немає світла над плечем, ти ж мені сама сказала», — намагався переконати він її. Але їй було до того байдуже — перш ніж пізнати свою Іншу Частину, вона хотіла пізнати людей і світ.

Маг призначив собі межу для свого болю. Постановив, що коли досягне її, то забуде про цю жінку. Він підійшов до неї одного дня, з причини, про яку вже не пам’ятав, — та коли й справді примусив себе про все забути, то відкрив, що його Вчитель мав рацію, що емоції дикі й потрібна мудрість, щоб їх приборкати. Його пристрасть була сильнішою за всі ті роки, які він присвятив вивченню Традиції Місяця, сильнішою, аніж усі засоби розумового стримування, які він опанував, сильнішою, аніж та сувора дисципліна, якій він мусив підпорядкувати себе, щоб досягти того, чого він досяг. Пристрасть була сліпою силою, і вона шепотіла йому на вухо лише одне: він не повинен утратити цю жінку.

Він нічого не міг удіяти проти неї. Вона також була Вчителькою, Наставницею, як і він, — і знала свій обов’язок, який пронесла через багато перевтілень, одні з них були позначені визнанням і славою, інші — вогнем і стражданням. Вона знала, як захистити себе.

А тим часом відчайдушна боротьба його пристрасті мала стосунок і до третьої особи. До чоловіка, що заплутався в таємничих хитросплетіннях долі, у павутині, яку навіть вони, Маги, навіть Відьми неспроможні розплутати. Звичайний собі чоловік, можливо, не менш закоханий у ту жінку, ніж він, можливо, він теж хотів зробити її щасливою, віддати їй найкращу свою частину. Чоловік цілком пересічний, якого таємничі наміри Провидіння втягли в гущу відчайдушної боротьби між чоловіком і жінкою, що знали Традицію Місяця.

Одного вечора, коли йому було вже несила терпіти біль, він з’їв яблуко із забороненого дерева. Застосувавши силу та знання, яких навчила його мудрість Часу, він прибрав того чоловіка від жінки, яку кохав.

Він досі не знав, чи вона це відкрила; можливо, вона вже знудилася своєю новою перемогою й не надала великої ваги тому, що сталося. Але його Наставник усе зрозумів. Його Наставник завжди все розумів, а Традиція Місяця була невблаганна до тих Висвячених, які вдавалися до чорної магії, а надто у сфері найважливішій для людей, у сфері, де вони почувають себе найвразливішими: у Коханні.

І коли він постав перед своїм Наставником, йому стало очевидно, що священну клятву, яку він колись дав, неможливо зламати. Він зрозумів, що сили, які він начебто приборкав і поставив собі на службу, були набагато могутнішими, ніж він. Зрозумів, що перебуває на тій дорозі, яку сам для себе обрав, але ця дорога не така, як інші; з неї неможливо зійти. Зрозумів, що в нинішньому своєму перевтіленні його доля визначена і змінити її він уже не зможе.

Але за помилку, якої він припустився, треба було платити високу ціну. Йому доведеться пити найотруйнішу з усіх отрут — самотність — доти, доки Кохання зрозуміє, що він знову перетворився на Вчителя, Наставника. І тоді те саме Кохання, якому він завдав такої тяжкої рани, принесе йому визволення, показавши йому нарешті його Іншу Частину.

— В и нічого не запитуєте про мене. Невже вам не цікаво? Чи, може, ви й так усе про мене знаєте, завдяки своїм чаклунським спроможностям?

Усе його життя промайнуло перед ним за якусь частку секунди, протягом часу, необхідного, щоб вирішити, чи має він дозволити, щоб усе, як і раніше, відбувалося само собою, згідно з Традицією Сонця. Чи сказати їй про світляну цятку і втрутитися в перебіг долі.

Бріда хотіла стати відьмою, але ще не була нею. Він згадав про курінь на вершині дерева, де вже був готовий заговорити з нею про це, — тепер його знову опанувала та сама спокуса, бо він опустив свого меча, він забув, що диявол живе в деталях. Люди — володарі власної долі. Вони завжди спроможні робити одні й ті самі помилки. Завжди спроможні втікати від того, чого вони прагнуть і що життя з такою великодушністю надає їм.