Пауло Коельйо - Шлях лучника

© Paulo Coelho, 2003

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Ойґенові Геріґелеві за книжку «Дзен у мистецтві стрільби з лука»;

Памелі Гартіґен, генеральній директорці Швабівської Фундації соціального підприємництва, за опис якостей спільників;

Денові та Джекі Де Просперо за книжку «Кюдо», написану у співавторстві з Онумою-саном;

Карлосові Кастанеді за опис зустрічі смерти з наґвалем Еліасом.

– Тецуя.

Хлопчина здивовано витріщився на чужинця.

– Ніхто в селі не бачив Тецуї з луком у руках, – відповів він. – Кожному відомо, що він заробляє на прожиття теслярством.

– Може, він на все махнув рукою, може, злякався, мені байдуже, – наполягав чужинець. – Але годі йому правити за найкращого лучника в країні, коли він уже закинув своє мистецтво. І я стільки днів згаяв на подорож саме для того, щоб кинути йому виклик і поставити крапку на його незаслуженій тепер славі.

Хлопчина збагнув, що далі сперечатися немає сенсу: краще просто повести цього чоловіка до теслі, хай на власні очі побачить, що помиляється.

Тецуя працював у теслярні, поставленій у глибині двору за хатою. Він обернувся, щоб глянути, хто до нього йде, але усмішка в нього на губах застигла. Очі втупилися в довгу торбу, що її ніс із собою чужинець.

– Це саме те, про що ви думаєте, – сказав новоприбулий. – Я прийшов сюди не для того, щоб принизити чи подражнити людину, яка стала легендою. Я лише хочу довести, що за багато років тренувань мені вдалося досягти досконалости.

Тецуя дав зрозуміти, що бажає повернутися до своєї роботи, – а він саме приставляв ніжки до стола.

– Той, хто слугував прикладом цілому поколінню, не може зникнути так просто, як оце ви, – вів далі чужинець. – Я дотримувався ваших порад, намагався не збочувати зі шляху лука й заслуговую на те, щоб ви побачили, як я стріляю. Якщо зробите це, я заберуся геть і нікому й словом не прохоплюся, де шукати найвидатнішого з усіх лучників.

Чужинець витяг із торби довгий бамбуковий лук, полакований, з руків’ям трохи нижче від середини. Вклонився перед Тецуєю, попростував до саду й удруге вклонився в напрямку певного місця, тільки собі відомого. Відтак витяг стрілу з орлячим оперенням, широко розставив ноги, щоб не хитатися при пострілі, однією рукою підніс лук поперед обличчя, а другою наклав стрілу.

Хлопчина спостерігав за цим із веселим подивом. Тецуя теж відставив свою роботу, і собі звернувши на чужинця зацікавлений погляд.

Той розташував лук – зі вже вставленою в тятиву стрілою – навпроти середини своїх грудей. Потім підніс його над головою й, опускаючи руки, почав поволі напинати тятиву.

Коли стріла порівнялася з його обличчям, лук уже був напнутий до кінця. На одну мить, що тривала неначе вічність, лучник і лук застигли нерухомо. Хлопчина дивився туди, куди була націлена стріла, але нічого там не бачив.

Аж раптом рука на тятиві розтисла пальці, плече сіпнулося назад, лук невимушено гойднувся додолу в другій руці, а стріла зникла з очей, знову показавшись уже в далині.

– Збігай по неї, – сказав Тецуя.

Хлопчина приніс стрілу: вона пройшла крізь вишневу ягідку, і та впала на землю за сорок метрів від них.

Тецуя вклонився перед лучником, пішов у куток своєї теслярні й витяг звідти щось на кшталт жердини з витонченими заокругленнями, яка була замотана в довгий шмат шкіри. Без жодного поспіху він розгорнув сувій, і під ним показався лук, дуже схожий на той, що був у чужинця, – хіба значно зужитіший на вигляд.

– Стріл я не маю, то муситиму позичити одну з ваших. Я зроблю так, як ви просите, натомість маєте дотриматися своєї обіцянки й нізащо не видати назви села, де я мешкаю. Якщо хтось питатиме про мене, скажіть, що ви дійшли до краю світу, шукаючи мене, й насамкінець довідалися, що мене вжалила змія і за два дні я помер.