Пауло Коельйо: Бріда

У книжці «Щоденник Мага» я замінив дві Практики RAM [1] RAM (Regnus Agnus Mundi) — католицький орден, заснований 1492 р. для вивчення символічної мови усних традицій, членом якого нібито був Коельйо (так він сам стверджує у своїй книжці «Паломництво» (або «Щоденник Мага»). Тут і далі виноски, позначені зірочкою, — це примітки перекладача. на вправи на сприйняття, що їх вивчив тоді, коли керував театром. Хоч результати були такими самими, мій Наставник суворо мені дорікнув. «Навіть якщо існують швидші або легші засоби, від Традиції ніколи не слід відмовлятися», — сказав він.

Тому ті кілька ритуалів, що описані в «Бріді», нічим не відрізняються від ритуалів, які практикувалися протягом століть Традицією Місяця, особливою традицією, що вимагає великого досвіду й практики. Виконувати такі ритуали, не маючи перед собою певної мети, небезпечно, непотрібно й не рекомендується, бо це може завдати шкоди Духовному Пошуку.

Н е один вечір ми просиділи в одній із кав’ярень, у Лурді. Я, паломник, який вирушив на прощу до священного міста Рима й мусив іти ще багато днів у пошуках свого Дару. Й вона, Бріда О’Ферн, яка допомогла мені пройти частину моєї дороги.

В один із тих вечорів я вирішив запитати в неї, чи дуже вона була схвильована, коли увійшла до одного абатства, що має форму зірки й лежить на дорозі, якою йдуть утаємничені, коли перетинають Піренеї.

— Я ніколи там не була, — відповіла вона.

Я здивувався. Адже вона вже володіла Даром.

— Усі дороги ведуть до Рима, — сказала Бріда, застосувавши давнє прислів’я, щоб сказати мені, що Дар у своїй душі можна розбудити де завгодно. — Я пройшла свою дорогу до Рима [2] Пауло Коельйо у «Щоденнику мага» пише: «Тоді як мусульманська традиція вимагає, щоб кожний правовірний бодай один раз у житті пройшов шляхом пророка Магомета до Мекки й Медіни, у перше тисячоліття християнству відомі були три шляхи, які вважалися священними і які обіцяли Боже благословення та прощення гріхів кожному, хто пройде ними. Перший шлях — до гробниці Святого Петра в Римі: ті, хто йшов ним, обрали собі символом хрест і назвались ромейро. Другий — до Гробу Господнього в Єрусалимі: хто йшов цією дорогою — іменувалися палмейро у пам’ять пальмових вітей, якими мешканці міста вітали з’яву Ісуса. І, нарешті, третій шлях вів до тлінних останків Святого Якова — по-нашому Сантьяго, — похованих на Іберійському півострові на тому місці, де якось уночі невідомий пастух побачив, як сяє над полем яскрава зірка». в Ірландії.

Під час наших наступних зустрічей вона розповіла мені історію свого пошуку. Коли вона закінчила свою розповідь, я запитав, чи можна мені записати все те, що я від неї почув.

Спершу вона погодилася. Але потім щоразу, коли ми зустрічалися, вона висувала якесь заперечення. То просила замінити прізвища й імена причетних осіб, то запитувала, які люди читатимуть те, що я напишу, та як вони реагуватимуть на прочитане.

— Звідки мені знати, — відповів я. — Але думаю, ти створюєш проблему не через це.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Проблема в тому, що це дуже особистий досвід. Я не певна, що він принесе комусь користь.

Це ризик, на який ми тепер ідемо обоє, Брідо. В одному з анонімних текстів Традиції говориться, що люди діляться на дві категорії: одні будують, інші вирощують. Будівельники можуть згаяти довгі роки, виконуючи своє завдання, але рано чи пізно вони завершують свою справу. Після цього зупиняються й залишаються між своїми чотирма стінами. Життя втрачає для них сенс, коли вони закінчують будівництво.

Але існують ті, хто не будує, а вирощує. Цим людям часто доводиться терпіти від негоди, від посухи, й відпочивають вони рідко. Але, на відміну від будівлі, сад ніколи не перестає зростати. І хоч він вимагає дуже великої уваги від садівника, він також перетворює його життя на грандіозну й цікаву пригоду.

Садівники добре знають одне одного, бо їм відомо, що в історії кожної рослини віддзеркалюється розвиток усієї землі.