Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Що надихнуло вас написати «Диявола і сеньйориту Прим»?

— Гадаю, ми завше задаємося питаннями на кшталт «Добрі ми чи злі? Що маємо робити з такою суперечністю?» Головне завдання цієї книги полягало якраз у тому, щоб показати: хай які сильні будуть ці внутрішні конфлікти, ми здатні їх подолати. Ми здатні зробити крок до ліпшого життя в тому розумінні, що бути добрим — набагато розумніше й набагато практичніше, аніж бути злим.

— Ця книга — про битву між добром і злом. Чи не здається вам, що ця боротьба точиться в кожному з нас?

— Ми — щось на зразок поля бою між янголами та демонами. У нас і справді є те, що нам годі пояснити, — приміром, недобрі думки, проте ми здатні контролювати їх і обирати в собі добро. Саме так чинить героїня цієї книги — Шанталь.

— Чи не розкажете про сам творчий процес? Як ви пишете свої книги?

— Я пишу всього по одній книзі кожні два роки, бо перш ніж сісти й написати книгу, я даю їй дозріти у своїй свідомості. Тому навіть зараз, розмовляючи з вами, я відчуваю, як щось діється в мене в голові, щось зріє в душі, — дуже глибоко, у підсвідомості. Це надзвичайно захопливо — з одного боку вам потрібні крила для вільного польоту, а з іншого боку — коріння. Слід пам’ятати про своє коріння. Тому щоразу, коли я збираюся сісти й написати книгу, не знаю чому, але я мушу повернутися до Бразилії, щоб знову відчути, як живе моя країна, відчути єднання зі своїм народом, який наділений містичною здатністю не відокремлювати реальність від вимислу , — це магія в матеріальному світі — у ній поєднується геть усе. Аби написати книгу, мені необхідна саме ця атмосфера.

Найперша легенда про Поділ з’явилася ще в древній Персії. У ній мовиться, що бог часу, створивши Всесвіт, побачив: попри гармонію, що панує всюди, у Всесвіті бракує чогось надзвичайно важливого, — богові часу бракувало супутника, разом з яким можна було б милуватися всією цією красою.

Тисячу років молиться бог про народження сина. Історія замовчує, до кого міг звертатися всемогутній, єдиний і верховний владар усього сущого. Проте він молиться, і зрештою молитва його почута.

Втім, усвідомивши, що невдовзі здобуде жадане, бог часу кається в скоєному, бо розуміє, що відтепер порушиться хитка рівновага. Та надто пізно — немовля, яке він виношує в утробі, вже на шляху в цей світ. Тільки й спромігся бог слізними благаннями домогтися того, аби воно розділилося навпіл.

Якщо вірити цій легенді, народилися в бога часу близнюки: за його молитви з’явилося на світ Добро (Ахурамазда), а за каяття — Зло (Аріман).

Стривожений бог робить усе можливе, аби першим з утроби вийшов Ахурамазда, який стримуватиме й приборкуватиме Арімана і не дасть братові накоїти у Всесвіті лиха. Проте Зло, як відомо, підступне та метке, — в останню мить пологів йому вдається випередити Ахурамазду й першим побачити світло зірок.

Опечалений бог часу вирішує дати Ахурамазді союзників, — і створює він рід людський, який буде битися з ним пліч-о-пліч, аби не дати Злу-Аріманові взяти гору й оволодіти цим світом.

За перською легендою, рід людський створений як союзник Добра і, якщо вірити традиції, Зло врешті-решт буде переможене. Утім, через багато сторіч з’являється інша легенда, і з неї ми дізнаємося протилежну версію — людина є знаряддям Зла.

Думаю, більшість читачів знає, про що йде мова, — у райському саду, маючи все, що тільки можна побажати, живуть собі чоловік і жінка. Для них існує лише одна-єдина заборона: вони за жодних обставин не повинні пізнати, що таке Добро й Зло. Господь-Вседержитель каже їм: «Але з дерева знання добра й зла — не їж…» (Книга Буття 2: 17).

Та одного чудового дня з’являється змій, він дає слово честі, що це пізнання — найважливіше за все на світі, навіть за сам рай, і що чоловікові з жінкою конче необхідно заволодіти ним. Жінка спочатку відмовляється, кажучи, що за непослух Бог пообіцяв скарати їх на смерть, однак змій запевняє, що нічого такого не трапиться. Навпаки, — щойно вони пізнають Добро й Зло, як стануть богорівними.

Єву вдається переконати, — вона куштує заборонений плід сама й дає шматочок Адамові. Цієї самої миті споконвічну едемську рівновагу порушено: Адама з Євою проганяють з Раю й проклинають. Однак при цьому Бог промовляє загадкову фразу, в якій цілковито визнає правоту змія: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло».