Пауло Коельо: Диявол і сеньйорита Прим

Наступний крок: удавати цілковиту байдужність.

— Гаразд, коли ви нічого не хочете розповісти мені про це золото, то красненько дякую вам за приємну прогулянку. Піду-но я собі на свій бережечок дочитувати книжку. Дякую.

— Хвилинку!

Ага!

— Звісно, я хочу пояснити тобі, що то за золото, інакше навіщо мені тебе сюди приводити?

Секс, гроші, влада, обіцянки — так вона й знала! Проте Шанталь удала, ніби чекає якогось приголомшливого відкриття: чоловіки завше знаходять якусь дивну втіху у відчутті власної вищості, а тому не знають, що в більшості випадків поводяться абсолютно передбачувано.

— Ви, либонь, людина дуже досвідчена, знаєте життя й можете мене багато чого навчити.

Отак і треба! Найважливіше правило — у слушний момент, щоб не сполохати, ледь-ледь послабити хватку, погладити по шерстці.

— От тільки дивна у вас звичка: замість того щоб відповісти на найпростіше запитання, розводите довгі рацеї про обіцянки чи про те, як усім нам слід жити. Я охоче залишуся, якщо тільки ви відповісте на запитання, яке я поставила вам із самого початку: хто ви такий і що тут робите?

Чужоземець, що до цієї миті продовжував споглядати гори, тепер перевів погляд на дівчину. Йому стільки років доводилося мати справу з найрізноманітнішими представниками роду людського, що тепер він міг би майже точно сказати, про що вона думає. Шанталь майже напевно вважає, що він показав їй золото задля того, щоб вразити своїм багатством, так само як і вона зараз намагається своєю юністю й байдужістю справити враження на нього.

— Хто я такий? Ну, скажімо, той, хто вже досить давно шукає одну істину. Теоретично я її вже встановив, а от перевірити на практиці не доводилося поки що жодного разу.

— Що ж то за істина?

— Вона стосується людської природи. Я відкрив, що коли нам представляється можливість піддатися спокусі, то зрештою це неодмінно трапиться. Будь-яка людська істота на землі, за сприятливих умов, ясна річ, схильна творити зло.

— А я вважаю…

— Мова не про те, що вважаєш ти, чи що вважаю я, чи в що нам хотілося б вірити. Мова про те, чи вірна моя теорія. Ти хотіла знати, хто я? Я — промисловець, я дуже заможний і дуже відомий, я був царем і богом для тисяч людей; часом я був з ними жорстокий, а за необхідності — добрий.

«Я — той, хто наяву пережив таке, що іншим людям не привидиться й уві сні, той, хто знаходив безмежність блаженства й володів безконечним осягненням. Я — той, хто пізнав рай, вважаючи, що знемагає в пеклі сімейної буденщини, і той, хто пізнав пекло, попри те що міг би раювати на всеосяжній свободі. Я — той, хто все своє життя творив добро й зло, й, думаю, ніхто на світі не підготований краще, ніж я, до відповіді на питання про саму суть буття. І тому я тут. І я знаю, про що ти зараз запитаєш».

Спантеличена, Шанталь відчула, що необхідно зараз же намацати ґрунт під ногами.

— Ви чекаєте, що я запитаю: «Для чого ви показали мені золото?» Та я й справді хочу знати, що робить у нас у Віскосі промисловець із гучним ім’ям і великими грошима, коли відповідь на своє запитання він може знайти, попорпавшись у книгах, повчившись в університеті чи просто піднайнявши якогось знаменитого філософа.

Тямущість Шанталь припала чужоземцеві до вподоби. От і добре, — він знову, втім, як і завше, зробив правильний вибір.

— Я прийшов до Віскоса, бо в мене визрів план. Якось я бачив у театрі п’єсу Дюрренматта, ти, певно, знаєш такого?

Це була чистісінька провокація: абсолютно ясно, що дівчина найменшого уявлення про нього не має, та зараз вона знову вдаватиме цілковиту байдужість, ніби чудово розуміє, про кого йде мова.

— Ну, далі, — мовила Шанталь із напускною байдужістю.

— Радий, що ти знаєш це ім’я, однак, коли твоя ласка, нагадаю, про яку саме п’єсу йдеться, — він ретельно обмірковував кожне слово, домагаючись, аби кожна фраза звучала без перебільшеного цинізму і водночас із твердістю, властивою словам того, хто бреше свідомо й навмисно. — Дія там відбувається в маленькому містечку, до якого приїздить одна дама, яка раніше там мешкала, причому приїздить вона з однією лише метою — принизити й знищити людину, яка в молодості знехтувала нею. У підґрунті всього її життя, її нещасних шлюбів, а також цілковито втіленого прагнення розбагатіти лежить одне бажання: помститися тому, хто був її першим коханням.

«І отоді я затіяв свою власну гру — вирішив завітати до якогось глухого містечка, відокремленого від усього світу, туди, де люди дивляться на життя радісно, мирно, співчутливо. Прийти — і спробувати влаштувати так, аби вони порушили якусь із основних заповідей».