Пауло Коельо: Диявол і сеньйорита Прим

Хвилин через п’ять перед нею опинився жовтавий, весь у грудках налиплої землі брусок.

— Схоже на золото, — сказала вона.

— Це і є золото. Моє золото. Зроби ласку, закопай його.

Шанталь послухалася. Чужинець підвів її до іншої схованки. Вона знову заходилася розкопувати землю, і цього разу була вражена — такої кількості золота вона зроду не бачила!

— Це теж золото. І воно теж належить мені.

Шанталь приготувалася було засипати яму землею, однак чужоземець попрохав лишити все, як є. Потім він вмостився на камінь, запалив і уп’явся поглядом кудись вдалину.

— Навіщо ви мені його показали? — запитала Шанталь.

Він мовчав.

— Хто ви такий? І що ви робите у Віскосі? Для чого показали мені золото? Хіба ви не розумієте, що я можу всім розповісти про те, що заховане на цьому схилі?

— Занадто багато питань одразу, — відказав чужинець, не зводячи очей з гори й ніби не помічаючи присутності Шанталь. — Ну а стосовно того, щоб розповісти всім… Мені тільки того й треба.

— Адже ви пообіцяли відповісти мені на всі запитання, якщо я прийду сюди.

— Передовсім, не варто вірити обіцянкам. А на світі їх пребагато — обіцяють багатство, спасіння душі, кохання до гробу-віку. Є люди, які вважають, буцімто мають право обіцяти що завгодно. Є й інші — ті погоджуються вірити в будь-які обіцянки, аби тільки вони гарантували їм іншу, ліпшу долю. Ти належиш до других. Той, хто обіцяє, але обіцянки не виконує, врешті стає безсилим і жалюгідним. Те ж саме трапляється з легковірами, які хапаються за обіцяне.

Він навмисне все ускладнював, бо вів зараз мову про своє власне життя, про ту ніч, яка змінила його долю, про неправду, яку мусив прийняти, бо правду прийняти було неможливо. А коли вже він хотів, аби зміст його слів долинув до Шанталь, то говорити з нею мусив її мовою.

Однак дівчина розуміла майже все. Чужоземець, як і всякий мужчина в літах, певне, тільки й думав про те, як би переспати з юнкою. Як і всяка людська істота, він був упевнений, що за гроші можна одержати геть усе. Як і всякий приїжджий, він вважав, що провінційні дівчата такі наївні й недосвідчені, що пристануть на будь-яку пропозицію — реально озвучену чи ту, яку вони самі собі малюють у власній уяві, — бо така пропозиція означає принаймні хоч якийсь шанс коли-небудь вибратися із глушини.

Не він перший і, на жаль, не він останній, хто намагається спокусити її так просто й грубо. Шанталь бентежило лише одне — надто вже багато золота він їй пропонував, вона ніколи й гадки не мала, що варта такої ціни, — це водночас і лестило їй, і викликало в неї жах.

— Я не дитина, аби вірити в обіцянки, — відповідала вона, намагаючись виграти час.

— Однак вірила й продовжуєш вірити.

— Ви помиляєтесь, я знаю, що живу в раю, я читала Біблію й не повторю помилки Єви, яка не бажала вдовольнятися тим, що мала.

Звісно, вона казала неправду й у глибині душі вже починала непокоїтися, що чужоземець от-от може втратити до неї інтерес і піти собі геть. Насправді вона сама заманила чужоземця в пастку, підлаштувавши цю зустріч у лісі й обравши собі такий стратегічно вигідний пункт, щоб на зворотному шляху він ніяк не зміг розминуться з нею, так, щоб було з ким погомоніти, було від кого почути обіцянку, а потім декілька днів поспіль марити про те, що ось, гляди, і прийде нове кохання, і вона назавжди покине долину, в якій народилася. Незважаючи на численні сердечні рани, Шанталь вірила, що зустріне ще того, кого покохає на все життя. Бували часи, коли вона нехтувала пропозиціями, що представлялися, вважаючи, що достойна ліпшої долі, але тепер відчувала, що час летить надто швидко, швидше, ніж здавалося колись, і нині вона готова була покинути Віскос із першим-ліпшим, з кожним, хто погодиться забрати її звідси, хай навіть вона й не матиме до нього ніяких почуттів. Шанталь була впевнена, що навчиться кохати його, — зрештою, любов, як майже все інше, — справа часу.

Її міркування урвав голос чужинця:

— Ото я й хочу зрозуміти, де ми живемо — у раю чи в пеклі.

Пастка спрацювала.

— У раю. Але навіть рай зрештою приїдається.

Це була пробна куля. Слова Шанталь насправді означали: «Я вільна, я — не проти». А він тепер мав би запитати: «І тобі теж рай приївся?»

— І тобі теж рай приївся? — запитав чужоземець.

Тепер треба поводитися якомога обережніше, не пороти гарячку, не сполохати здобич.

— Сама не знаю. Іноді відчуваю, що приївся, а іноді здається, що мені написано жити тут і вдалині від Віскоса я просто не витримала б.