Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

І в цьому випадку (достоту як і в легенді про бога часу, який благає про щось, попри те що сам є повновладним і одноосібним владарем Всесвіту) Біблія не пояснює, з ким розмовляє єдиносущий Бог і чому він, якщо він єдиносущий, промовляє «один із Нас».

Хай там як, а рід людський від самих своїх витоків приречений жити у вічному Поділі між двома протилежностями. Такі ж само сумніви щодо наших предків охоплюють і нас з вами, і ця книга, написана мною задля спроби прояснити їх, користається деякими легендами, які виникли в різних куточках світу, але розповідають про одне й те саме.

Книга «Диявол і сеньйорита Прим» завершує трилогію «Сьомого дня…», куди входять «На березі Ріо-П’єдра сіла я і заплакала» (1994) й «Вероніка вирішує вмерти» (1998). Усі три розповідають про один тиждень із життя простих людей, які несподівано опинилися перед лицем смерті, влади, кохання. Я завжди вважав, що найглибинніші трансформації, як у людській душі, так і в житті суспільства, відбуваються в дуже стислі терміни. Саме тієї миті, коли ми цього чекаємо найменше, життя кидає нам виклик, аби перевірити нашу мужність і волю до поступу. Цієї миті життя не дозволить нам удавати, ніби нічого не сталося, чи виправдовуватися, буцімто ми ще не готові.

На виклик слід відповідати негайно. Життя не вертає назад. Тиждень — термін більш ніж достатній, аби вирішити, приймаємо ми свою долю чи ні.

Буенос-Айрес, 2000

Ось уже років із п'ятнадцять старенька Берта щодня виходила з дому й всідалася на призьбі. Мешканці Віскоса знали, що так воно й ведеться в людей літніх, — вони думають про минуле, згадують молодість, споглядають світ, до якого вже майже не належать, шукають, про що б погомоніти з сусідами.

Проте в Берти були інші причини сидіти на призьбі. Й того ранку, коли побачила вона незнайомця, який, піднявшись стрімким схилом, поволі попрямував до єдиного в тому містечку готелю, збагнула — дочекалася. Хай скільки разів вона його собі уявляла, а він виявився зовсім інший: у поношеній, аби не сказати обшарпаній одежині, пелехатий, неголений.

І супроводжував його диявол.

«Чоловічок мій мав рацію, — подумала вона. — Не сиділа б я отут, ніхто б нічого й не запідозрив».

Берта не надто вміла вгадувати вік і тому прикинула, що прибульцю могло бути років сорок-п’ятдесят. «Молодий», — подумала вона, і хід її думок зрозуміє лише той, хто доживе до її віку. Вона запитала в себе, чи довго він прогостює в них, і, не одержавши відповіді, все-таки вирішила, що недовго, коли в нього із собою лише маленька валізка. А швидше всього — переночує та й подасться далі, прямуючи своїм шляхом, для Берти невідомим та й не цікавим.

Та все-таки не минули даремно роки, проведені нею на призьбі в очікуванні його появи, бо за цей час навчилася вона милуватися красою довколишніх гір, яких колись і не зауважувала, бо сама народилася тут і змалечку звикла до гірського пейзажу.

А прибулець, як і слід було чекати, увійшов до готелю. Берта подумала було, а чи не поговорити з священиком про цього непроханого гостя, та вирішила, що не варто: не буде священик її слухати, скаже, мов, вижила стара з розуму.

Що ж, тоді лишається тільки чекати, що воно буде далі. Адже дияволові, аби накоїти лиха, багато часу не треба, — як і ураганові, лавині чи шквалу, що в одну мить вириває з корінням столітні дерева. Отут і осяйнуло стареньку: лише від того, що довідалася вона про зло, яке цієї миті увійшло у Віскос, стан справ надто не помінявся: диявол погостює та й піде собі далі, і зовсім не обов’язково, що хтось постраждає від самої його присутності. Дияволи завше вештаються по білому світу: іноді знічев’я, аби рознюхати, що там коїться, а часом — аби спокусити якусь душу. Самі вони при цьому вельми підступні й рішення приймають без усякої логіки, корячись єдиному прагненню стати до бою з гідним супротивником. Берта гадала, що нічого надто цікавого чи примітного у Віскосі катма, й більше ніж на добу це містечко не може привернути нічиєї уваги, а вже князя тьми то й поготів.