Пауло Коельйо - Бріда

«Це ті чотири способи, якими жінка поєднує себе з Усесвітом, — сказали Голоси, ніби для неї було важливо пам’ятати про такі давні речі. — Діва володіє могутністю чоловіка й жінки. Вона приречена на Самотність, але Самотність розкриває їй свої таємниці. Діва мусить платити таку ціну — вона нікого не потребує, вона спалює себе любов’ю до всіх і через Самотність відкриває мудрість світу».

Лоні не відривала погляду від військового табору внизу. Атож, їй це було відомо.

«А Мучениця, — провадили Голоси, — Мучениця володіє могутністю тих, кому біль і страждання не можуть завдати шкоди. Вона віддається, страждає і через Жертву відкриває мудрість світу».

Лоні знову подивилася на свої руки. Там, на одному з пальців, невидимим сяйвом світилося кільце Мучениці.

«Ти могла б обрати відкриття Святої, хоч це й не твоє кільце, — сказали їй Голоси. — Свята володіє мужністю тих, для кого віддавати — єдиний спосіб приймати. Такі, як вона, схожі на колодязі без дна, звідки всі можуть пити, скільки їм треба. А якщо вода в її колодязі вичерпується, то Свята віддає свою кров, щоб люди ніколи не припиняли пити. Віддаючи себе, Свята відкриває мудрість світу».

Голоси замовкли. Лоні почула кроки Тальбо, який підіймався вирубаними в камені сходами. Вона знала, яким мало бути її кільце в цьому житті, адже воно мало бути тим самим, яке вона носила у своїх колишніх життях, коли її називали іншими іменами й вона розмовляла іншими мовами. Для кожної жінки, яка носила її кільце, Мудрість Світу відкривалася через Насолоду.

Але вона не хотіла згадувати про це. Бо кільце Мучениці сяяло, невидиме, на її пальці.

Т альбо був уже зовсім близько. І несподівано, підвівши погляд, щоб подивитися на нього, Лоні помітила, що ніч засяяла якимсь магічним сяйвом, так ніби вже настав день.

«Прокинься», — сказали Голоси.

Але то були інші голоси, яких вона ніколи не чула. Вона відчула, як хтось масажує її лівий зап’ясток.

— Ну ж бо, Брідо, прокинься.

Вона розплющила очі й відразу заплющила їх, бо світло з неба було надто сліпуче. Смерть була якоюсь дивною.

— Розплющуй очі, — наполягала Вікка.

Але їй треба було повернутися до замку. Чоловік, який її кохав, пішов по священика. Вона не могла так від нього втекти. Він був самотній і потребував її.

— Розкажи мені про свій Дар.

Вікка не давала їй часу подумати. Знала, що вона пережила щось надзвичайне, щось набагато сильніше, аніж тоді, коли впадала у транс над картами таро. Та однаково не хотіла дати їй ні хвилини часу. Вікка не розуміла й не шанувала її почуття. Вона хотіла відкрити її Дар — і їй не треба було більше нічого.

— Розкажи мені про свій Дар, — повторила Вікка.

Бріда набрала повні груди повітря, ледве стримуючи гнів. Але діватися було нікуди. Ця жінка не відчепиться від неї, поки вона їй що-небудь не розповість.

— Я була жінкою, закоханою в…

Вікка зненацька затулила їй рот. Потім підхопилася на ноги, якось дивно замахала руками і знову втупила в неї погляд.

— Бог — це слово. Стережися щоразу, коли ти щось кажеш у будь-якій ситуації і в будь-яку мить свого життя.

Бріда не зрозуміла причину такої бурхливої реакції Вікки.

— Бог виявляє Себе в усьому, але слово — один із Його найулюбленіших способів діяти. Бо слово — це думка, перетворена на вібрацію повітря; ти викидаєш у повітря, що тебе оточує, те, що раніше було тільки енергією. Будь дуже обережна з усім, що вилітає з твого рота, — провадила Вікка. — Слово має більшу силу, ніж багато ритуалів.

Бріда й далі нічого не розуміла. Вона не знала іншого способу розповісти про свій досвід, крім як переказати його у словах.

— Коли ти стала розповідати мені про ту жінку, то сказала, що була нею. Але ти не була нею. Ти була її частиною. Інші жінки можуть мати ту саму пам’ять, що й ти.

Бріда почула себе обкраденою. Та жінка була сильною, й вона не хотіла ділити її ні з ким. Тим більше, що вона мала Тальбо.

— Розкажи мені про свій Дар, — знову повторила своє запитання Вікка.

Вона не могла дозволити, щоб дівчина була засліплена й приголомшена своїм досвідом. Подорожі в часі створювали чимало проблем.

— Я багато про що маю розповісти. І розповісти саме вам, бо ніхто інший мені не повірить. Вислухайте мене, будь ласка, — попросила Бріда.

Вона почала розповідати про все, від тієї миті, коли відчула, як холодні краплі дощу падають їй на обличчя. Вона мала нагоду й не хотіла її втратити — нагоду поговорити з людиною, яка могла повірити в надзвичайне. Вона знала, що більше ніхто не вислухає її з такою увагою, бо люди бояться визнати, як просякнуте магією їхнє життя. Вони звикли до своїх домівок, до своєї праці, до своїх сподівань, і якби хтось почав їх переконувати, що можлива подорож у часі, що існують собори, які зависають у космосі, карти таро, що розповідають історії, люди, які мандрують крізь темну ніч, то ті, хто слухав би такі розповіді, почували б себе обкраденими життям, бо вони нічого такого не пережили, їхнє життя завжди було однаковим, їхні дні були однаковими, ночі — однаковими, суботи й неділі — однаковими.