Пауло Коельйо - Бріда

Дощ припинився незабаром по тому, як вона розплющила очі. Лоні була задоволена, що випав дощ — отже, резервуар замку наповнився водою. Вона повільно опустила погляд від хмар і знову побачила башту, розкладені на подвір’ї багаття і юрбу людей, які блукали туди-сюди, не знаючи, що їм робити.

— Тальбо, — тихо покликала вона.

Він обняв її. Вона відчула холодний доторк обладунка та запах сажі в його волоссі.

— Скільки минуло часу? Який сьогодні день?

— Ти була три доби без тями, — сказав Тальбо.

Вона подивилася на Тальбо, і їй стало жаль його.

Худий, обличчя брудне, шкіра безживна. Але все це не мало значення — вона кохала його.

— Мені хочеться пити, Тальбо.

— Води немає. Французи знайшли й перекрили нашу таємну стежку.

Вона знову почула Голоси, які лунали в її голові. Вона давно вже ненавиділа ті Голоси. Її чоловік був найманець, він воював протягом більшої частини року, і вона боялася, що Голоси коли-небудь повідомлять її про те, що він загинув у битві. Але вона винайшла спосіб, як не слухати Голоси, що розмовляли з нею, — досить було зосередити думки на старому дереві, яке стояло біля їхнього села. Голоси завжди замовкали, коли вона так робила.

Але зараз вона була дуже слабка, й Голоси знову загомоніли.

«Ти помреш, — казали Голоси. — А він житиме».

— Я хочу пити, Тальбо, — знову повторила вона. — Адже був дощ.

— Випало лише кілька крапель, — сказав він. — У резервуарі нічого нема.

Лоні знову подивилася на хмари. Вони висіли в небі вже цілий тиждень, але користі з них не було ніякої: вони тільки закрили сонце, зробили зиму ще холоднішою, а замок похмурішим. Можливо, французькі католики мають рацію. Можливо, Бог і справді на їхньому боці.

Кілька найманців підійшли до того місця, де перебували Лоні й Тальбо. Повсюди горіли вогнища, й Лоні мала таке відчуття, ніби перебуває в пеклі.

— Священики скликають усіх, командире, — сказав один із них, звертаючись до Тальбо.

— Ми найнялися воювати, а не вмирати, — промовив інший.

— Французи пропонують нам здатися, — відповів Тальбо. — Кажуть, ті, хто повернеться до католицької віри, зможуть покинути цей замок без проблем.

«Досконалі не погодяться», — прошепотіли Голоси всередині Лоні. Вона це знала. Вона добре знала Досконалих. Саме через них Лоні була тут, а не в себе вдома — де зазвичай вона чекала, коли Тальбо повернеться з битви. Досконалі були обложені в цьому замку вже чотири місяці, але жінки з ближнього села знали таємну стежку. Протягом усього цього часу вони приносили обложеним їжу, одяг, припаси; протягом усього цього часу вони мали змогу зустрічатися зі своїми чоловіками й завдяки їм ті досі витримували облогу. Але таємну стежку було викрито, й тепер вона не могла повернутися звідси. Як і інші жінки.

Вона спробувала підвестися й сісти. Нога їй більше не боліла. Голоси нашіптували, що це поганий знак.

— Нам немає ніякого діла до їхнього Бога. Ми не хочемо помирати за нього, — сказав інший вояк.

У замку пролунав гонг. Тальбо випростався.

— Візьми мене з собою, будь ласка, — благально попросила вона.

Тальбо подивився на товаришів, потім перевів погляд на жінку, яка тремтіла перед ним. На мить він завагався, не знаючи, як йому з нею бути. Його люди були призвичаєні до війни — і вони знали, що закохані вояки мають звичай ховатися під час битви.

— Я тут помру, Тальбо. Забери мене з собою, благаю.

Один із найманців подивився на командира.

— Не годиться залишати її тут саму-одну, — сказав найманець. — Французи знову почнуть стріляти.

Тальбо прикинувся, ніби цей аргумент його переконав. Він знав, що французи не стрілятимуть; вони уклали з ними перемир’я на час переговорів про умови здачі Монсепора. Але найманець розумів, що відбувається в серці Тальбо — певно, він теж був чоловіком закоханим.

«Він знає, що ти помреш», — прошепотіли Голоси Лоні, коли Тальбо обережно взяв її на руки. Лоні не хотіла слухати, що шепотіли їй голоси; вона пригадувала той день, коли одного вечора вони йшли з ним через пшеничне поле. Того вечора її теж мучила спрага, але вони змогли напитися зі струмка, що стікав із гір.

В еликий натовп зібрався біля високої скелі, до якої прилягав західний мур фортеці Монсепор. Тут були чоловіки, солдати, жінки та діти. У повітрі висіла гнітюча мовчанка, й Лоні знала, що люди мовчать не з поваги до священиків — вони мовчали зі страху перед тим, що мало статися.

Підійшли священики. Їх було багато, в чорних сутанах із величезними жовтими хрестами, що були вигаптувані попереду. Вони посідали на каменях, на зовнішніх сходах, на землі під самою баштою. Останній із тих, які підійшли, мав зовсім біле волосся, він піднявся на найвищу частину муру. Його обличчя було освітлене омахами полум’я від кострищ, його чорна сутана маяла на вітрі.