Пауло Коельйо - Бріда

Проте сьогодні вона вже не мала снаги думати про дерево. І Голоси заговорили до неї знову, й це її більше не дратувало. Навпаки, вона потребувала їх; вони вкажуть їй дорогу, після того як вона помре.

— Не переживай за мене, Тальбо. Я не боюся померти, — сказала вона.

В они піднялися на мур. Холодний вітер не вщухав, і Тальбо загорнувся у плащ. Лоні більше не відчувала холоду. Вона подивилася на вогні міста на обрії та на вогні військового табору, що розташувався біля підніжжя гір. Майже по всій долині горіли багаття. Французькі солдати чекали остаточного розв’язання своєї проблеми.

Вони почули десь унизу звуки сопілки. Кілька голосів їй підспівували.

— Це солдати, — сказав Тальбо. — Вони знають, що можуть померти в будь-яку мить, а тому життя для них — завжди велике свято.

Лоні зненацька опанувало палке бажання жити. Голоси розповідали їй, що Тальбо матиме інших жінок, матиме дітей і забагатіє на грабунках міст. «Але нікого він не кохатиме так, як кохав тебе, бо ти його частина назавжди», — казали їй Голоси.

Протягом якогось часу вони, обнявшись, дивилися на краєвид унизу, слухаючи спів солдатів. Лоні відчувала, що ці гори були сценою інших війн у далекому минулому, такому далекому, що навіть Голоси не могли його пригадати.

— Ми вічні, Тальбо. Голоси розповіли мені про це ще тоді, коли я могла бачити їхні тіла та їхні обличчя.

Тальбо знав про Дар своєї дружини. Але вона дуже давно не торкалася цієї теми. Можливо, тепер вона марить.

— Але навіть так, жодне життя не схоже на інші. І може бути, що ми більш ніколи не зустрінемося. Тому знай, що я кохала тебе протягом усього свого життя. Я кохала тебе ще до того, як ми познайомилися. Ти — частина мене.

Я помру. А що завтра можна померти з тим самим успіхом, як і в будь-який інший день, то мені хотілося б померти разом зі священиками. Я ніколи не розуміла того, як вони собі уявляють світ, але вони завжди мене розуміли. Я хочу провести їх до іншого життя. Можливо, з мене вийде непоганий провідник, адже мені вже доводилося бувати в інших світах.

Лоні подумала про іронію своєї долі. Вона боялася Голосів, бо вони могли спрямувати її на дорогу до вогнища. А проте вогнище було на її дорозі, й вона не могла його обминути.

Тальбо подивився на дружину. Її очі почали втрачати блиск, але вона ще зберегла той чар, який так вразив його, коли він познайомився з нею. Він ніколи не розповідав їй про деякі речі — про жінок, що діставалися йому як приз за виграні битви, про жінок, яких він зустрічав, мандруючи світом, про жінок, які сподівалися, що одного дня він до них повернеться. Він не розповідав їй про це, бо був переконаний: вона все знає і все йому прощає, бо вона його велика Любов, велика любов, яка вивищується над усіма речами та подіями цього світу.

Але були й інші речі, про які він їй нічого не розповів і про які, можливо, вона так ніколи й не довідається. Що саме вона, зі своїм коханням і своєю веселістю, допомогла йому знову віднайти сенс життя. Що саме любов до цієї жінки спонукала його вирушати мало не на край світу, бо йому хотілося заробити досить грошей, щоб купити маєток і жити з нею в мирі до кінця своїх днів. Він ставився з величезною довірою і пошаною до цієї тендітної жінки, чия душа тепер згасала, й любов до неї допомагала йому воювати доблесно, бо він знав, що після битви зможе забути про жахіття війни на її грудях. Лише на її грудях, хоч у світі жінок вистачало. Лише на її грудях міг він склепити очі й заснути, як малий хлопчисько.

— Піди поклич священика, Тальбо, — сказала вона. — Я хочу прийняти хрещення.

Т альбо на мить завагався, бо тільки воїни могли обирати, як їм померти. Але жінка, яка була біля нього, віддавала своє життя за любов — то, може, любов для неї була такою собі невідомою формою війни?

Він підвівся і став спускатися сходами з муру. Лоні спробувала зосередити свою увагу на музиці, яка долинала знизу й могла полегшити їй смерть. А тим часом Голоси не змовкали.

«Кожна жінка у своєму житті може використати лише Чотири Кільця Одкровення. Ти використала лиш одне, й твій вибір був хибним», — сказали Голоси.

Лоні подивилася на свої пальці. Вони були зранені, з брудними нігтями. Ніякого кільця на них не було. Голоси засміялися.

«Ти ж знаєш, про що ми говоримо, — сказали вони. — Ми говоримо про кільце діви, кільце святої, кільце мучениці, кільце відьми».

Лоні знала у глибині душі, про що сказали їй Голоси. Але вона все забула. Хоча знала про це дуже давно, ще в ті часи, коли люди вдягалися зовсім інакше й дивилися на світ зовсім по-іншому. У ті часи вона мала інше ім’я й говорила іншою мовою.