Пауло Коельйо - Бріда

Тому Бріда просто не могла не скористатися з такої нагоди: якщо слово — Бог, то нехай тоді повітря навколо неї наповниться словами, що розкажуть, як вона помандрувала в минуле і як добре вона пам’ятає кожну подробицю з тієї своєї подорожі, так ніби все це сталося щойно тепер, так ніби воно відбувалося тут, у лісі. Тож коли набагато пізніше комусь пощастить переконати її в тому, що нічого цього не було, коли час і простір примусять її саму засумніватися в усьому, коли — нарешті — вона сама дійде висновку, що все нею пережите сьогодні, було ілюзією, слова, які вона промовить сьогодні тут, у лісі, ще бринітимуть у повітрі й принаймні одна особа, особа, для якої магія становить невід’ємну частину життя, знатиме, що це відбулося насправді.

Вона описала замок, священнослужителів у чорних сутанах із жовтими хрестами, долину з розпаленими багаттями, чоловіка, чиї думки вона могла розгадати. Вікка слухала її терпляче, проте виявила цікавість лише тоді, коли вона розповіла про голоси, які звучали в голові Лоні. Тут вона кілька разів урвала її, запитуючи, чи ті голоси були чоловічими, чи жіночими (вони були такими й такими), чи в них чутно було якісь емоції, як агресія або втішання (ні, вони були цілком позбавлені емоцій), і чи могла вона розбудити ті голоси завжди, коли їй хотілося (вона не знала, в неї не було часу, щоб це з’ясувати).

— Гаразд, нам пора повертатися, — сказала Вікка, скидаючи свій плащ-бурнус і знову запхавши його до сумки.

Бріда була розчарована. Вона сподівалася на похвалу. Або принаймні на якесь пояснення. Але Вікка повелася достоту так, як часто поводяться лікарі, коли прослуховують пацієнта з незворушним виразом обличчя, більше зацікавлені в тому, щоб занотувати симптоми, аніж у тому, щоб зрозуміти спричинені ними біль і страждання.

Ij они здійснили довгу подорож, добираючись до міста. Але щоразу, коли Бріда починала розмову на свою тему, Вікка виявляла особливу зацікавленість зростанням вартості життя, транспортними заторами у другій половині дня і тими труднощами, які створював управитель її будинку.

Лише тоді, коли вони знову сіли у свої крісла, Вікка сказала кілька слів про пережитий Брідою досвід.

— Хочу сказати тобі одну річ, — мовила вона. — Не намагайся пояснювати свої емоції. Переживай їх напружено і зберігай те, що тобі випало відчути, як дар Божий. А якщо тобі стане зовсім важко витримувати світ, де жити важливіше, ніж розуміти, тоді відмовся від магії. Найліпший спосіб зруйнувати міст між видимим і невидимим — це намагатися пояснити свої емоції.

Її емоції були, наче дикі коні, і Бріда знала, що раціональний розум ніколи не зможе приборкати їх цілком. Колись вона мала коханого, який покинув її з невідомих причин. Бріда кілька місяців не виходила з дому, подумки відкриваючи сотні вад, тисячі незручностей у їхніх колишніх стосунках. Але щоранку вона прокидалася й думала про нього, і знала, що якби він зателефонував, то відразу погодилася б на зустріч.

На кухні загавкав собака. Бріда знала: це сигнал, що її візит закінчується.

— Ми ж навіть не поговорили! — благально вигукнула вона. — Дозвольте поставити бодай два запитання.

Вікка підвелася на ноги. Ця дівчина завжди примудрялася ставити найважливіші запитання, перед тим як піти.

— Мені хотілося б знати, чи ті священики, яких я бачила, існували насправді.

— Ми переживаємо дивовижний досвід, а менш як через дві години по тому намагаємося переконати себе самих, що він був продуктом нашої уяви, — сказала Вікка, підходячи до полиці.

Бріда згадала, як вона думала в лісі про людей, що бояться всього дивовижного та надзвичайного. І їй стало соромно за себе.

Вікка повернулася з книжкою в руках.

— Катари, або досконалі, були священнослужителями церкви, створеної на півдні Франції, у кінці дванадцятого сторіччя. Вони вірили в перевтілення, а також в абсолютне Добро й абсолютне Зло. Світ для них був поділений між обраними й пропащими. Вони не бачили сенсу в тому, щоб навертати когось на свою віру.

Байдужість, із якою катари ставилися до земних цінностей, сприяла тому, що феодальні сеньйори провінції Ланґедок ставилися до них прихильно й приєднувалися до їхньої церкви; їм більше не треба було платити великі податки, якими католицька церква обкладала їх у ту історичну добу. Разом із тим, позаяк поділ на людей добрих і людей поганих був здійснений ще до їхнього народження, катари вельми толерантно ставилися до сексу — а головне, до жінки. Вони ставили суворі вимоги лише до тих, хто висвячувався у священнослужителі.