Пауло Коельйо - Бріда

— Пам’ятаєш дверцята буфета на кухні, які в мене не зачинялися? Нарешті я знайшла час, щоб викликати майстра й полагодити їх. А ще мені довелося кілька разів сходити до банку. Одного разу, щоб одержати гроші, які мені надіслав тато, другого — щоб здати чеки від моєї фірми, і третього…

Лоренс зміряв її пильним поглядом.

— Чого ти так на мене дивишся? — запитала вона. У тоні її голосу прозвучала майже ворожість. Цей чоловік навпроти, завжди такий спокійний, завжди він дивиться, неспроможний сказати нічого розумного, це якась абсурдна ситуація, та й годі. Він не потрібен їй. Їй ніхто не потрібен. — Чого витріщився? — сердито повторила вона.

Але він нічого їй не сказав. Лише підвівся теж і дуже лагідно знову посадив її на канапу.

— Ти ніколи не слухаєш, що я тобі кажу, — промовила Бріда, збита з пантелику.

Лоренс обняв її й пригорнув до себе.

— Розкажи мені все, — з ніжністю в голосі попросив він. — Я спроможний вислухати тебе і з пошаною поставитися до твого рішення. Нехай ти мені навіть скажеш, що покохала іншого чоловіка. Нехай навіть попросиш, щоб ми ніколи більше не зустрічалися.

Ми з тобою були разом уже протягом якогось часу. Проте я досі тебе не знаю, не знаю, яка ти є. Проте я знаю, яка ти не є. А ти не була такою, як ти є, протягом усього сьогоднішнього вечора.

Бріді хотілося заплакати. Проте вона пролила вже досить сліз протягом своїх темних ночей, над картами Таро, які розповідали їй свою історію, у зачарованих лісах. Її емоції були, мов дикі коні — й настав час нарешті випустити їх на волю.

Вона сіла навпроти нього, пригадавши, що й Маг, і Вікка надавали перевагу саме такій позиції. Потім, не зупиняючись, розповіла йому про все, що відбулося з нею після її зустрічі з Магом у лісі. Лоренс слухав у цілковитій тиші. Коли вона розповіла йому про фотографію, Лоренс запитав, чи на одному зі своїх курсів вона вже чула якусь інформацію про катарів.

— Знаю, ти не повірив жодному слову з того, що я тобі розповіла, — сказала вона. — Ти думаєш, ішлося про мою підсвідомість, і я просто пригадала те, що вже знала. Ні, Лоренсе, я ніколи не чула раніш про катарів. Але я знаю, ти маєш пояснення для всього на світі.

Рука їй тремтіла, й вона не могла опанувати себе. Лоренс підвівся, взяв аркуш паперу й пробив у ньому дві дірки — на відстані двадцяти сантиметрів одна від одної. Потім поставив аркуш на стіл, прихиливши його до пляшки з віскі, щоб він стояв вертикально.

Тоді пішов на кухню і знайшов там корок. Сів за стіл і пляшкою відіпхнув аркуш на його протилежний край, а корок поклав перед ним.

— Підійди-но сюди, — сказав він.

Бріда підвелася на ноги. Вона намагалася заховати від нього свої тремтячі руки, але він не звернув на них найменшої уваги.

— Уявімо собі, що цей корок — електрон, одна з тих елементарних частинок, які складають атом. Ти мене розумієш?

Вона кивнула головою, що так, розуміє.

— Тоді слухай уважно. Якби я мав тут один із тих надзвичайно складних апаратів, які дозволяють «вистрілювати електроном», і якби я вистрелив ним у напрямку цього аркуша, то він би пройшов крізь обидві дірки водночас, розумієш? Причому він пройшов би крізь обидві дірки, не розділившись надвоє.

— Не вірю, — сказала вона. — Це неможливо.

Лоренс узяв аркуш, зібгав його й кинув до сміттєвого кошика. Потім відніс корок туди, звідки його взяв — він був людиною надзвичайно акуратною й організованою.

— Можеш не вірити, але це правда. Усі вчені знають про таке явище, хоч і не можуть його пояснити. Так і я не вірю в те, що ти мені розповіла. Але знаю, це правда.

Руки Бріди досі тремтіли. Але вона не плакала і не втрачала самовладання. Звернула увагу на те, що сп’яніння від випитого віскі цілком розвіялося. Дивовижна ясність панувала в її свідомості.

— І що роблять учені, коли зустрічаються з такими таємницями у своїй науці?

— Вони входять у Темну Ніч, якщо дозволиш мені скористатися терміном, який ти мені підказала. Ми знаємо, що таємниця ніколи нас не покине — тож ми повинні навчитися приймати її і жити з нею.

Думаю, з такими явищами нам доводиться зустрічатися в багатьох ситуаціях нашого життя. Мати, яка виховує сина, нерідко відчуває, що їй доводиться пірнати в Темну Ніч. Так само почуває себе іммігрант, що надовго розлучається з батьківщиною в пошуках роботи та грошей. Усі вони вірять у те, що їхні зусилля будуть винагороджені, й одного дня вони зрозуміють, що відбувалося з ними на їхній дорозі — хоч тоді воно здавалося страшним і незрозумілим.