Пауло Коельйо - Бріда

Коли він зупинився, піднявшись нагору, майже всі опустилися навколішки, простягли перед собою руки й тричі доторкнулися лобами до землі. Тальбо та його найманці залишилися стояти, адже їх найняли лише для оборони фортеці.

— Нам запропонували здатися, — сказав священик із висоти муру. — Кожен, хто захоче, може піти.

Зітхання полегкості пронеслося над натовпом.

— Душі, які належать Чужоземному Богові, залишаться в царстві цього світу. Душі, що визнають лише Бога Істинного, здадуться на ласку Його нескінченного милосердя. Війна триватиме, але вона не триватиме вічно. Бо Чужоземний Бог буде зрештою переможений, хоч і встигне на той час розбестити частину янголів. Чужоземний Бог буде переможений, але він не загине; він залишиться на всю вічність у пеклі разом із тими душами, які йому вдалося спокусити.

Люди дивилися на чоловіка, що стояв на високому мурі. Вони вже не були такі певні, що хочуть урятуватися тепер і терпіти муки всю вічність.

— Церква катарів [4] Катари (від. грецьк. katharos — чистий) — прихильники єресі XI–XIII ст., що здобула найбільше поширення в Південній Франції. У 1209 році папа Інокентій III оголосив хрестовий похід проти катарів. В результаті нещадних переслідувань до кінця XIII століття єресь катарів була майже повністю викорінена. — це істинна Церква, — провадив священик. — Завдяки Ісусові Христу та Святому Духові ми змогли возз’єднатися з Богом. Нам не треба більше перевтілюватися. Нам не треба знову повертатися в царство Чужоземного Бога.

Лоні побачила, що кілька священиків відокремилися від гурту й підійшли до натовпу з розгорнутими Бібліями.

— Ми дамо духовне хрещення всім, хто захоче померти з нами, й прилучимо їх до сонму Досконалих. Там, за мурами фортеці, нас чекає вогнище. Ми помремо жахливою смертю, зазнаючи нестерпних мук. Це буде повільна смерть, а біль від полум’я, яке спалюватиме наше тіло, не можна зрівняти з жодним болем, який вам доводилося терпіти раніше. А проте не всім випаде така честь; вона випаде лише справжнім катарам. Інші будуть роковані на життя.

Дві жінки боязко підійшли до священиків, які стояли з розкритими Бібліями. Якийсь підліток випручався з рук матері й теж підійшов.

Четверо найманців наблизилися до Тальбо.

— Ми хочемо прийняти причастя, командире. Хочемо прийняти духовне хрещення.

«Ось так підтримується традиція, — сказали Голоси. — Коли люди почувають себе спроможними померти за ідею».

Лоні чекала, що вирішить Тальбо. Адже найманці все життя воювали за гроші, й раптом з’ясувалося, що декотрі з них спроможні воювати за те, що здавалося їм справедливим.

Тальбо зрештою кивнув головою. Хоч і розумів, що втрачає кількох зі своїх найкращих людей.

— Ходімо звідси, — сказала Лоні. — Ходімо на мури. Адже всім, хто захоче, дозволили звідси піти.

— Я хочу, щоб мої люди відпочили, Лоні.

«Ти помреш», — прошепотіли їй на вухо Голоси.

— Я хочу побачити Піренеї. Хочу ще раз побачити долину, Тальбо. Ти ж бо знаєш, я помираю.

Атож, він знав. Він був досвідчений воїн і знав, від яких ран помирали його солдати. Рана Лоні була відкрита вже три дні, отруюючи їй кров.

Люди, чиї рани не зарубцьовуються, можуть прожити два дні або два тижні. Але не більше.

І Лоні була близька до смерті. Гарячка перестала її мучити. Тальбо також знав, що це поганий знак. Поки нога їй боліла й гарячка спалювала її, організм боровся. Тепер він перестав боротися — залишилося тільки чекати.

«Ти не бійся», — казали їй Голоси. Ні, Лоні не боялася. Ще з дитинства вона знала, що смерть — тільки інший початок. У той час Голоси були її великими друзями. Вони мали обличчя, тіла, які лише вона могла бачити. Вони були людьми, які прийшли з інших світів, вони розмовляли з нею й ніколи не залишали її саму. Її дитинство було дуже веселим — вона гралася не лише з іншими дітьми, а й зі своїми невидимими друзями, вміла добре заховатися, змінювала свій голос і могла налякати кого завгодно. У ті часи мати висловлювала радість, що вони живуть у країні катарів — «якби тут жили католики, тебе давно спалили б живцем», — мала звичай казати вона. Катари не надавали ваги подібним дрібницям — вони вважали, що люди добрі є людьми добрими, погані — поганими, й жодна сила у Всесвіті не може цього змінити.

Але прийшли французи, заявивши, що не існує країни катарів. І з восьми років вона не знала нічого іншого, крім війни.

Війна подарувала їй велику радість — чоловіка, якого священнослужителі катарів найняли десь у далеких краях, бо самі вони ніколи не бралися за зброю. Але вона принесла їй і великий страх — страх бути спаленою живцем, бо католики підходили все ближче до їхнього села. Вона стала боятися своїх невидимих друзів, і вони зникли з її життя. Але залишилися Голоси. Вони й далі остерігали її, розповідаючи про те, що має відбутися, і радили, як їй бути. Але їй не дуже подобалася їхня дружба, бо вони знали надто багато, й тоді один із Голосів навчив її застосовувати фокус зі священним деревом. І після того як проти катарів був проголошений хрестовий похід і французькі католики стали вигравати битву за битвою, вона більше не чула Голосів.