Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Екіпаж притих. В’їжджали в місто.

І тут сталася несподіванка. Вартанян побачив, як один із танків його роти, що вирвався ліворуч вперед, крутнувся на місці підбитий. Тільки-но він хотів подати команду, як зліва в передній частині його танка гримнув страшенний вибух… В очах потемніло. Відчув, що все обличчя в крові, довкола темрява, ніби він провалився під землю. Вуха не вловлювали жодного звуку. Він закричав у нестямі:

— Хлопці, я вбитий!.. Не відступати, вперед!

Та, почувши свій власний голос, збагнув, що живий, що ніч, яка раптово впала в очі,— ще не смерть. І він знову закричав:

— Ні, не вбитий, поранений!.. Погано чую, нічого не бачу… Чого в танку така пітьма? Рябко, дай світло… Чуєш, Рябко, увімкни все освітлення…

Жодного звуку. Ніхто не озвався на голос командира.

Аж мороз пішов поза спиною: «Невже хлопці…» Він швидко простяг руку праворуч, поторсав баштового навідника Аркадія Медліна.

— Аркадію, чуєш, Аркадію? Що з тобою?

Жодного поруху, жодного звуку. Аркадій сидів на своєму місці вже неживий.

Вартаняну здалося, що хлопці через передній люк вилізли з танка. Він навпомацки відчинив баштовий люк, висунувся, потім закривавленими пальцями підняв повіки. В правому оці з’явився туман. І більше нічого.

Тієї ж хвилини пролунала коротка автоматна черга. Кулі розплющувалися об підняту кришку люка, а одна зачепила Гайкове плече. Він швидко зачинив люк, дістався до місця механіка-водія. Рябко не дихав. Поруч із ним застогнав поранений радист… «Виходить, наш екіпаж загинув…— різонула по серцю думка.— А я, мов та миша в пастці,— ні вийти, ні рушити — хоч сядь та й плач. Це кінець…»

Нараз у його пам’яті зринула Анагіт, навіть здалося, що почув її голос. Чорні оксамитові очі, ніжні щоки, вуста — мов наяву побачив її таку, як тоді, під час останньої зустрічі, коли дивився — не міг надивитися.

«Зараз один постріл з гармати — і все,— подумав Гайк.— Прощавайте, рідні мої, прощавай, Анагіт… Надії на рятунок немає. Чого вони тягнуть, чого зволікають із другим пострілом?»

Минула хвилина… Така довга тяжка хвилина… І раптом йому спало на думку: «А що коли спробувати по пам’яті вивести танк на шосе і проїхати бодай кілька десятків метрів… Там наші, може…»

Гайк пересунув Рябка до радиста, сів на місце механіка-водія і завів двигун — працює. Промінчик надії ще ясніше зблиснув у душі… Гайк розвернув танк й обережно повів його вперед. Керував наосліп.

Небачена й нечувана річ: сліпа й майже глуха людина вела танк…

…Його помітив баштовий передньої «тридцятьчетвірки» Краснюк.

— Хлопці, це ж танк Вартаняна!

Всі оточили машину командира. Через люк виліз закривавлений Гайк Вартанян:

— Швидше діставайте хлопців. Скуйбіда ще живий…

Витягли тяжко пораненого радиста, потім уже мертвих Рябка, Медліна…

— Так,— зітхнув Краснюк,— страшний удар. Ми їхню точку засікли й знищили. Але пізно — вас уже підбили.

— Он воно що,— з трудом вимовив Вартанян.— А я думаю, чого це вони не вдарили вдруге.

— У розваленому будинку замаскувалися, гади. Он у тому, з цегляними червоними стінами, бачиш? — показав рукою Краснюк.

— Ні, друже… я нічого не бачу…

— Як це?..— Краснюк, вражений, нахилився до нього.

— Так… осліп… і чую погано.

— А як же ти вів танк?

— Отак… навпомацки.

Танкісти закам’яніли. В таке не можна було повірити, але ж усе відбулося на їхніх очах…

Командир розвідувального взводу лейтенант Жаров отримав бойове завдання уже вночі. Негайно треба було роздобути «язика». Командир батальйону дав зрозуміти, що від цього залежатиме план наступальної операції.

Солдати вже відпочивали. О першій годині ночі пролунала команда:

— Взвод, шикуйся!

Підійшов сам командир розвідувального батальйону в супроводі начальника штабу. З усього відчувалося, що завдання надзвичайно важливе.

— Товариші бійці,— сказав командир батальйону, перевіривши бойову готовність взводу,— я розумію, що часу відведено вам обмаль, завдання не з легких, але виконати його треба за всяку ціну. Покладаємося на вашу хоробрість, кмітливість і, коли хочете, військову хитрість. Од ваших рішучих і правильних дій завтра залежатиме успіх всієї операції. Через те ми не можемо допустити навіть думки про невдачу. Може, хтось невпевнений у своїх силах, погано почувається чи що — хай вийде зі строю…