Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— Щось погане пишуть? — співчутливо спитав лейтенант Новиков.

— Та ні… В тому-то й річ, що добре,— задумливо відказав Вартанян. І знову так зітхнув, аж стогін вирвався з грудей. Ліг на ліжко й, заклавши під голову руки, довго дивився у стелю. Потім раптово схопився, став на ноги.

— Хлопці, я йду до генерала.

— Чого? — здивувався Романенко.

— Просити відпустку. Всі засміялися.

— Ну й сказав — відпустку,— похитав головою Новиков.— Тут війна, а він… відпустку. Ти що, з неба впав?

— От побачите, що генерал відпустить мене,— впевнено сказав Вартанян.

Коли Гайк постукав у двері генералового кабінету, в серці його ворухнувся холодок тривоги: «А що, коли генерал теж, як і хлопці, засміється з моєї наївності й скаже: «Я, Бородатий, був кращої думки про тебе. Йди й не забирай у мене часу своїми дурними проханнями».

— Зайдіть! — почув з-за дверей суворий голос.

Гайк, набираючись відваги, зайшов, став, виструнчившись, біля порога і, віддавши честь, доповів:

— Товаришу генерал, дозвольте звернутися з особистим проханням. Лейтенант Вартанян.

Генерал якусь хвилю мовчав: що це воно за прохання таке, що цей Бородатий прийшов аж до нього?

— Так, слухаю, лейтенанте,— відриваючись од паперів, дещо здивовано відповів Артамонов.

— Товаришу генерал, я отримав листа з дому… Тяжко моїм… І в мене наче камінь на душі, я…— Гайк раптом затих на півслові.

Генерал поволі підвівся, кинув на Вартаняна короткий погляд, хотів сказати щось різке, але передумав і, сховавши руки за спиною, став ходити по кабінету. Потім зупинився і знову глянув на Гайка.

— Лейтенанте, тільки твоїм тяжко тепер? А всім легко?

Гайк почервонів.

Дрібненькі росини поту вкрили чоло, він змахнув їх, мов дитина, кулаком.

Генерал, помітивши, що лейтенант зніяковів, трохи полагіднішав, підійшов і поклав Гайкові на плече руку.

— Це й було метою вашого візиту?

— Ні, товаришу генерал…

— А що іще, кажи, лейтенанте, коли вже почав, не соромся,— якось по-домашньому підохотив його Артамонов.— Ти ж знаєш, що я люблю хоробрих воїнів, а ти, Бородатий, з таких, не раз це доводив. Ну, що там у тебе? Давай.

Гайк, підбадьорений похвалою генерала, подумав: «Скажу. Що буде, те й буде».

— Прошу, товаришу генерал, хоч на кілька днів відпустку,— швидко проказав він, побоюючись, що затнеться на якомусь слові й не наважиться доказати.

Генерал прийняв руку з Гайкового плеча, але не засміявся. Поволі знову став ходити по кабінету. Лейтенанта Вартаняна він знав як відважного і кмітливого командира, який у танковому бою здатний на чудеса. Про нього не раз писала фронтова газета, та й командири в розмовах це ім’я завжди згадували з симпатією і захопленням. Однак…

Генерал кілька разів зміряв кроками кімнату, тоді заговорив знов:

— Ох, Бородатий, Бородатий, тебе послухати, то можна подумати, що вчора закінчилася війна. Ну, яка ж зараз може бути мова про відпустку?

Гайк потупив погляд. Але генерал устиг помітити в тому погляді таку зажуру, таку несусвітну тугу, що аж самому зробилося недобре.

«Заболіла душа у хлопця,— подумав Артамонов.— Ох і заболіла, якщо такий хоробрий і розумний воїн раптом попросився у відпустку… Якщо не поїде, то хтозна — може й не вберегти себе, одчаяка. Мабуть, у його сумних очах і туманіє передчуття лиха. Таке буває…»

— Знаєш, лейтенанте, я можу, як виняток, дати тобі десять днів відпустки, але ж Єреван дуже далеко.

— Нічого, товаришу генерал,— зрадів Гайк.— Мені б тільки побачити своїх, і все. Туди й назад, я встигну.

Генерал злегенька посміхнувся, покивав головою.

— Кажеш, тільки туди й назад?

— Авжеж, мені більше й не треба.

— Так скучив за своїми?

— Дуже…

— Мабуть, і дівчину маєш, га?

Гайк опустив голову.

— Ну, добре, добре, кажи, не соромся. Що ж тут такого, ми ж мужчини, чи не так?

— Так точно, товаришу генерал! За рідними скучив і маю дівчину.

— Молодець, Бородатий, так і треба. Отже, даю тобі десять днів відпустки, тільки ж дивися, не підведи мене, повернися вчасно.

Генерал підійшов до столу і швиденько написав дозвіл.

— Візьми, лейтенанте. Щасливої тобі дороги.

Коли Гайк повернувся від Артамонова, друзі зустріли його лукавими усмішками.

— Ну що, дав генерал відпустку? — кепкуючи, спитав лейтенант Романенко.

— А потім догнав і ще раз дав,— пирхнув Новиков.

— Десять діб… домашнього арешту.

— Ні, не хвилюйтеся,— сказав Гайк.