Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Потім дядько Рубен не втерпів, простяг руку й поторкав на Гайкових грудях нагороду.

— А медаль за що отримав, синку?

— Це не медаль, дядьку, це орден Червоного Прапора,— сказав Гайк.— Два танки підбив.

— Ого! Оце герой, оце молодець.

Тітонька Варсенік слухала, слухала, а тоді й собі погладила орден на Гайкових грудях.

— Це все добре, синку, видно, що ти нашого роду,— сказала вона,— але хочу тебе спитати, чи ти вже зовсім прийшов, чи…

— Ні, тітонько, попросив у нашого генерала відпустку. Дав мені десять днів. Чотири з них уже минули.

— Всього лише десять днів? — здивувалася тітонька Варсенік.— Чого так мало? Хіба йому рука всохла, коли б місяць написав?

Гайк засміявся й, обіймаючи тітоньку, сказав:

— Більше не можна, не має права. Війна ж. І ці дні дав як виняток.

Тітонька Варсенік усе щось хотіла запитати в Гайка, та не наважувалася. Врешті таки не втрималася.

— Гайку-джан, а ти наших хлопців там ніде не зустрічав? Хачіка, Андраніка, Завена…

— Ні, не бачив. Ми ж у різних частинах воюємо. Нічого, скоро війна скінчиться, повернуться… Вже небагато зосталося.

У цей час відчинилися двері, й на порозі стали задихані Марго та Анагіт.

— Ну, глянь своїми очима, коли не віриш мені,— переможно сказала Марго й підштовхнула вперед подружку.

— З приїздом, Гайку,— зашарівшись, мовила Анагіт й сором’язливо опустила очі.— Марго сказала, що ти приїхав, а я… не повірила.

Гайк підвівся, від несподіванки навіть став струнко і взяв дівчину за руку.

— Здрастуй, Анагіт… Як ти?

— Та як… добре,— відповіла вона.

— Покращала,— ніяковіючи сказав Гайк.

— Гм… ти також,— пошепки мовила Анагіт.

Поки вся родина метушилася, накриваючи на стіл для дорогого гостя, Гайк з Анагіт притулилися в куточку й тихенько собі гомоніли. Одверто кажучи, до того, як Гайк пішов в армію, між ними нічого особливого й не було. Ну, мала дівчина симпатію до нього, і Гайк був небайдужий до неї. Але, як це часто буває, коли почуття щирі, розлука тільки зміцнює їх. За ці шість років обоє вони й справді погарнішали, молодість взяла своє — були пуп’янками, а це розквітли й тепер одверто милувалися одне одним, не могли надивитися, бо попереду знову була розлука і хтозна, коли їм знову випаде побачитися та й чи побачаться взагалі.

— Ну, молодята, підходьте до столу,— запросив дядько Рубен.— Треба відзначити приїзд нашого героя…

До пізньої ночі точилися за столом розмови, згадували усіх рідних і близьких, тих, кого вже немає на цьому світі, й тих, кого закинула війна далеко від рідної домівки — Хачіка, Андраніка, Завена… Згадували й просили долю, щоб була милосердна до них, щоб вернулися живі з бранного поля…

Приходили ще люди — сусіди, друзі, знайомі, сідали до столу і знов говорили, згадували, раділи, журилися, сміялись і плакали…

Дивився — не міг надивитися Гайк Вартанян на розквітлу Анагіт: темні коси, чорні променисті очі, в яких і дна не видно.

Дивився, наче вбирав її зором у душу, аби лишилася там назавжди.

…Рано-вранці Гайк Вартанян поїхав у своє село.

І от минув ще один рік війни, й настала весна сорок п’ятого. Прокидалися дерева, пнулося до сонця молоденьке зело.

Командир гвардійської танкової роти старший лейтенант Гайк Вартанян і настрій мав весняний. Його командирський танк разом із іншими от-от мав уїхати в німецьке місто Більдерваштен.

— Думаю, що Перше травня відзначимо в Берліні,— підбадьорював своїх хлопців командир.

— Відзначимо, товаришу гвардії старший лейтенант. Ще й проїдемо нашим танком через Бранденбурзькі ворота.

— Скільки кілометрів звідси до Берліна? — озвався механік-водій Рябко.

— Майже сто,— сказав Гайк Вартанян.

— Е, сто кілометрів — дрібниця,— докинув і своє слово радист Скуйбіда.— Раз плюнуть доїхати.

— Не кажи гоп,— погладив свою бороду Вартанян.— Фашисти, відступаючи до Берліна, стислися там, мов пружина. Поранений і загнаний у куток звір, сам знаєш, стає ще лютіший і небезпечніший. Отже, за Берлін страшні бої будуть.

— Нам не звикати,— сказав Скуйбіда.

Справді, цим екіпажем під командуванням Бородатого вони билися за Бобруйськ, Вільнюс, Краків і ось уже місяць воювали на німецькій землі — всього набачилися, натерпілися, не раз дивилися у вічі смерті.

— Рябко, наддай швидкості,— наказав Вартанян.— Не відставай од передніх танків.

— Єсть наддати швидкості! — відповів механік-водій.

Танк заревів і став набирати ходу.