Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— Товариші,— звернувся до присутніх командир полку.— Сьогодні ми віддаємо в лоно землі людину героїчної долі. Гітлерівці вбили матір чесної, доброї родини, і ми поділяємо велику печаль її дітей, які борються в одних із нами лавах проти ненависних загарбників. Хай у цю тяжку хвилину їх підтримає віра в те, що фашистам ніколи не вдасться убити нашу матір-Вітчизну, не вдасться спалити наш спільний соціалістичний дім, як спалили вони хату Хмельницьких. Не плачте, діти великої матері. Ваша мати герой, а героїв ховають без сліз. Хай же пухом буде земля їй… А ми поклянемося біля цієї святої могили, що ворогам не минути нашої помсти.

Потім слово взяв Балашов.

— Подвиг матері ще й у тому,— сказав комісар,— що вона виростила достойних дітей, справжніх патріотів, мужніх захисників рідної землі. Раніше ми знали, що в нашому батальйоні воює відважний командир відділення розвідників старший сержант Олег Хмельницький, а тепер стало відомо, що і його рідна сестра Галя не стояла осторонь, боролася з ворогом… Щаслива мати, яка зростила таких дітей. Щаслива й тим, що назавжди залишиться в пам’яті й серцях чесних людей, кликатиме нас до бою, до розплати з фашистською нечистю. Прощавайте, наша дорога мамо…

Коли вже мали опускати домовину в могилу, раптом із натовпу, опираючись на руку Олеся Пархоменка, вийшов фельдфебель Буш. Він показав рукою, що також хоче сказати слово, й командир полку кивнув перекладачеві, щоб той став поруч.

— Товариші,— схвильовано почав Буш.— Мені випало бути свідком того, як поводилася ця відважна жінка на допиті у полковника Вольфа. Я не розумів слів, які вона йому говорила, але бачив її безстрашність і мудрість, її гордість за приналежність до рідного народу. Як жаль, що мені не вдалося врятувати життя такої людини. Товариші, я низько схиляю голову перед пам’яттю цієї жінки й вірю, що сини таких матерів непереможні…

Буш умовк, потім підняв стиснутий кулак, як це робили бійці інтербригад, що боролися проти фашизму в Іспанії, й вигукнув:

— Рот фронт!..

Запала скорботна тиша.

Солдати опустили домовину в могилу.

Пролунала команда лейтенанта Капустіна:

— Вогонь!

Гримнув залп із тридцяти гвинтівок.

Підходили й підходили люди до вивершеної могили, живі квіти лягали на сиру землю.

Темніло небо, от-от мало заплакати дрібним дощем.

…На світанку, разом зі сходом сонця, полк підполковника Пінчука перейшов у контрнаступ.

Було це третього травня 1944 року.

Лейтенант Гайк Вартанян увечері повернувся до себе в кімнату й тільки-но встиг переступити поріг, як до нього звернувся лейтенант Романенко:

— Ти танцювати вмієш?

— А що? — здивувався Вартанян.

— Мусиш нам затанцювати.

— Гм…— Гайк Вартанян од цікавості потер коротку, але густу бороду, за яку в полку мав прозвисько Бородатий. Одержав він це прозвисько відтоді, як командир 7-го гвардійського моторизованого корпусу генерал-майор Артамонов звернувся до нього зі словами:

— Лейтенанте Бородатий, як справи?

— Добре, товаришу генерал-майор,— відповів Гайк Вартанян, так виструнчуючись, що аж борідка стала сторчма.— А чого б вони мали бути погані?

— Молодець, орел,— усміхнувся генерал.— Незабаром ще кращі будуть наші справи,— сказав, маючи на увазі переможний наступ радянських військ.

Отож досить було тієї репліки генерала Артамонова, щоб Вартаняна так і охрестили — Бородатий. Проте Гайка це не ображало, бо чого ж ображатися, якщо воно так і є. І борода в нього не така, як ото, бува, наче чорт кіллям потикав, а густа й чорна, мовби її хто насмолив.

І ось зараз Гайк Вартанян од цікавості потирав цю розкішну бороду, здогадуючись уже, що Романенко має для нього якусь приємну звістку, коли наврипився з танцями.

— Та кажи вже, не сотай душу,— не терпілося Гайку.

— Е ні, так не буде. Танцюй!

— Я потім вам заспіваю,— пообіцяв Вартанян, бо й справді мав добрий голос і хлопці часто просили його співати.— А танцюю я, наче ведмідь, то вже прошу зважити на моє прохання.

— Ну, добре,— зглянувся Романенко й подав йому лист, що прийшов із дому.

Вартанян аж засвітився від радості. Отримати на фронті листа — то таки не рядова подія, а свято.

Він одразу сів на своє ліжко читати. Прочитав раз, другий, третій… Згадав своїх рідних, друзів, сусідів, згадав село, в якому виріс, перед очима постали гори, ущелини, швидка дзюркотлива річечка… Нараз він ніби навсправжки почув її шум, вдихнув вітерець із рідних гір, відчув тепло того сонця, що світить тільки у своєму краю… Тяжко зітхнув.