Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— А що?

— Та він і не ходив до генерала,— махнув Романенко рукою.— Покрутився десь та й прийшов.

— Ходив,— сказав Гайк.

— І що?

— Ось! — він дістав із кишені дозвіл.

Папір пішов по руках. Хлопці не вірили своїм очам.

— Щасливчик,— нарешті зітхнув Новиков.— Я дуже радий за тебе, Гайку.

— Усі ми раді,— щиро сказав Романенко.— Але поясни, як це тобі вдалося? Хто б міг подумати…

— Не знаю,— знизав плечима Гайк Вартанян.— Просто буває в житті момент, коли віриш навіть у неймовірне. Душею відчуваєш, що має бути ось так, не інакше. І воно збувається.

— Буває, але ж…— почав снувати якусь думку Новиков, та Романенко його перебив:

— Ну, годі, Гайкові треба в дорогу збиратися, а ми тут теревені правимо.

— Так, поможіть мені трохи, хлопці,— сказав Гайк.— Зараз і вирушу, бо часу мало.

Через кілька годин він був уже в поїзді. Від радості серце рвалося з грудей, наче хотіло полинути пташиною до рідного дому.

Шість років минуло відтоді, як, ідучи ще до армії, він залишив своє село, Вірменію. Багато чого змінилося за цей час. Змінився і він — Гайк Вартанян.

І ось уже крокує вулицями Єревана молодий бравий лейтенант з густою чорною бородою, на якого кидають схвальні погляди не лише дівчата, а й усі перехожі. Видно, що тільки-но з фронту цей офіцер, як тут не задивитися на нього.

А він, хоча відпустка й коротка, вирішив провідати й рідну тітку, мамину сестру, яка живе в Єревані й у якої не раз гостював ще до війни. Знову частіше починає битися серце. Адже в тому ж дворі живе й та, про яку запитував генерал Артамонов. Шість років тому запала в душу не те що безбородому, але й безвусому хлопчині, й увесь цей час жила в його серці…

Та оно він, той старий триповерховий будинок. Скриплять ветхі дерев’яні східці під пружною лейтенантовою ходою. Підійшов до дверей і, затамувавши подих, постукав.

— Зайдіть, там відчинено,— гукнула зсередини жінка.

Гайк відчинив двері й став на порозі.

— Здрастуйте,— сказав усміхаючись.

— Здрастуй, солдатику,— відповіла невисока, майже сива жінка.

— Не впізнаєте?

— Ой, наче Гайк,— примружила очі, й посипалася картопля з її фартуха на підлогу. Потім гукнула дочок: — Дівчата! Арус, Марго, чи це не Гайк зайшов? Подивіться!

— А хто ж, як не він! Гайк! — закричали дівчата й оточили лейтенанта.— Думав, не впізнаємо за бородою?

Тітонька Варсенік, простягнувши руки, підійшла до Гайка, обняла, як рідного сина.

— Ох, яке щастя, яка радість!..— і стала цілувати його в обидві щоки, примовляючи: — Оце ще й за синочків моїх, які воюють на фронті. За Хачіка, а це за Андраніка, а це за меншенького Завена…

Від галасу, що його здійняли жінки, в сусідній кімнаті прокинувся чоловік тітоньки Варсенік — пекар Рубен.

— Чого ви там розходилися, га? Варсенік, дайте виспатись, я цілу ніч очей не склепив…

— А ти протри очі та йди глянь, хто прийшов до нас,— радісно гукнула тітонька й відійшла вбік, аби чоловік міг роздивитися дорогого гостя.

Дядько Рубен підійшов і став, утупивши очі. Постояв-постояв, а тоді й руками розвів.

— А їй-бо, не згадаю, хто це,— сказав винувато.

— Ой, щоб ти був живий,— вдарила об поли тітонька Варсенік.— Та це ж наш Гайк, племінничок дорогий, з війни прийшов.

— Вай, Гайку-джан! — аж підстрибнув старий.— Вибачай, синку, стільки не бачив тебе, до того ж ти так змінився, змужнів… і ця борода…— Обняв, поцілував Гайка міцно в щоку.— Ласкаво просимо, солдатику наш дорогий, сідай, розказуй, послухаємо, які там новини на фронті.

Гайк поклав речовий мішок під стіну, зняв шинель, поправив на собі ремінь і сів біля столу. Тітонька з дядьком примостилися по обидва боки від нього.

Арус визбирала розсипану на підлозі картоплю, сіла біля вікна чистити її, а Марго вибігла у двір.

Тітонька Варсенік, сидячи поруч з Гайком, то гладила його по спині, то куйовдила чуб і час од часу втирала ріжечком фартуха очі.

— Розказуй, розказуй, Гайку-джан, дай боже тобі здоров’я, спасибі, що не забув нас, заїхав, радість приніс нам у дім.

— Що ж ви, тітонько, то кажете, що я радість приніс, то плачете,— всміхнувся Гайк.— Як же це розуміти?

— А так і розуміти, Гайку-джан, як сльози радості, як же іще.

Дядько Рубен, як і годиться чоловікові, поводився стриманіше — замість охкання-ахкання попихував цигарочкою, але на останні тітоньчині слова закивав схвально:

— Еге, Варсенік правду каже, від радості… У мене в самого сльози навертаються. Дякувати долі, Гайку-джан, що побачили тебе живого і здорового.