Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Від Вартана з початку війни не було жодної звістки, один лист надійшов од Аршавіра. «Рідні мої,— писав менший син,— хоча зараз ворог наступає, але не падайте духом. Настане той день і час, коли радість прийде у наш дім, а лихо впаде на фашистські голови…»

Дядько Мамікон читав той лист уголос і заспокоював свою дружину:

— Що ж ти хочеш, Аршалуйс-джан, війна є війна. Тут часом хоч-не-хоч і відступити треба. Головне, щоб кінець був щасливий. А він для нас такий і буде, не може зло взяти гору. Так і Аршавір пише… Не журися, голубко, все буде добре.

Дружина слухала й мовчки хитала головою, час од часу підносячи фартух до заплаканих очей. Воно, звісно, так, чоловік правду каже, але ж хтозна, яка доля спіткає її синів.

Минали дні, місяці…

Всякі листи надходили з фронту в село: хто писав про свої подвиги, хто скаржився на труднощі, хто хвалився нагородами за відвагу й хоробрість, а кому замість листів од рідних приходили похоронки…

Пішов третій рік війни, а Вартан так і не обзивався. Перестали надходити листи й від Аршавіра.

Похмуро стало в хатині дядька Мамікона.

Одного вечора він пізно повернувся з поля додому, сів на лаву відпочити, аж тут покликали:

— Дядьку Маміконе, вас просять до сільради.

Поки йшов, які тільки думки не закрадалися в голову. «Це, мабуть, якийсь наряд хочуть дати на завтра… А може, якісь зміни в податках…» Про все міркував дядько Мамікон, тільки синів своїх обминав думкою. Страшні були будь-які здогади, і він їх мерщій проганяв з голови. Отак, припускаючи то те, то інше, і дійшов до сільради.

Тут було людно. Присутні, здебільшого діди, зібравшись у кутку, тихо про щось гомоніли. Накурили — хоч сокиру вішай.

Голова сільради підкликав дядька Мамікона, посадив поруч із собою.

— Ось що, Маміконе,— мовив тихо, щоб їх ніхто не чув.— Ти трохи старший за мене, більше бачив, більше знаєш. Розумієш, що таке війна. Ніхто не вгадає, кого вибере собі куля, а кого обмине. Хлопців твоїх Вартана й Аршавіра любили в селі… Але… ти ж знаєш… війна… І син твій Аршавір… він… смертю хоробрих…

— Годі, Мамбро-джан, далі не кажи,— обірвав голову сільради дядько Мамікон.— Судома стисла йому горло, до очей підступили сльози, проте він здужав не заплакати, і ніхто навіть не помітив, який біль увійшов у його серце.— Я тільки прошу тебе, Мамбре, щоб про це, крім нас двох, не знала жодна душа в селі. Знаєш, Аршалуйс може не витримати… Адже й від Вартана вже третій рік немає ані словечка.

Діди, що сперечалися про щось у кутку, навіть не помітили, як дядько Мамікон, сховавши в кишеню похоронку на меншого сина, вийшов із сільради й, битий горем, насилу потяг додому.

Вдома нічого дружині не сказав.

«Навіщо? — думав собі.— Скажу — день і ніч литиме сльози, всю душу виплаче. Ні, мовчатиму».

Носив у собі ту важку й болючу таємницю.

Дружина Аршалуйс, ставлячи на стіл обід, щоразу насипала дві миски і для своїх синів.

— Це для моїх дорогих Вардіка й Аршіка, які десь у далеких краях,— лагідно приказувала.— А раптом прийдуть зараз голодні. Ось і є до чого сідати. Хай буде.

Дядько Мамікон не перечив. Хоча й з харчами було сутужно, але не хотів одбирати в дружини цю маленьку материнську втіху.

«Хай, хай… Якщо це хоч трохи розраджує її стужене серце, то чого ж…»

Закінчували обідати, ніхто, звичайно, не приходив з далеких країв, однак і мисок своїх синів Аршалуйс зі столу не прибирала. Відразу виходила надвір.

Біля колгоспного саду стояла військова рота, і звідти, від наметів, часто через село проходили солдати. Мати зверталася до першого, хто траплявся на очі:

— Солдате-джан, зайди в хату! — і показувала рукою на двері своєї домівки.

Солдат заходив у дім.

— Їж, синку, ти ж відвик од домашніх харчів. А хто знає, коли тебе рідна матінка нагодує. Їж на здоров’я, не соромся.— Вона показувала на страви, наче боялась, що гість її не так зрозуміє і відмовиться від частування.

Солдат і справді спершу чемно відмовлявся сідати до столу, та потім, бачачи очі матері Аршалуйс, сповнені тугою, брався до їжі, аби не завдати добросердій жінці ще більшого болю.

— Спасибі, мамо,— попоївши, дякував солдат і підводився з-за столу.

— На здоров’я, синочку, це я тебе почастувала за своїх рідненьких Вардіка й Аршіка, які в далеких краях тепер. І хтозна, може, десь за сімома горами зараз твоя мати частує моїх діток,— казала Аршалуйс, з ніжністю дивлячись на солдата.

Той, схвильований такою ласкою, виходив на вулицю, неодмінно згадуючи свою неньку та рідну домівку.