Мнацакан Тарян: Месник: Повісті та оповідання

Дядько Мамікон також вітав тих, кого зустрічав на вулиці, в полі чи в конторі. По хатах не ходив, хоча й радий був за своїх односельців.

«Вардік і Аршік не прийдуть ніколи… Та хай молодіє село, це добре, що хлопці вертаються до рідних осель, не заглухне життя…» — міркував собі дядько Мамікон. А коли хтось казав йому заспокійливі слова, що, мовляв, не хвилюйся, Маміконе, ще повернуться і твої хлопці, він мовчки на те кивав головою і хутенько йшов собі далі, аби часом не сприснуло з язика те, що він знав напевно. Боявся, що вирветься разом із стогоном правда з його зболених грудей і долетить до нещасної Аршалуйс.

Вона ж, дружина його, те й робила, що виходила на шлях виглядати синів. З думкою про них прокидалася на світанку, з думкою про них лягала пізньої ночі. Який там сон, не приходив він до неї, дні та ночі минали в тяжкому чеканні, всі очі вже видивила на дорогу, якою Вартан і Аршавір вирушили колись у далекі краї, та от не вертаються й досі…

Скільки разів зацвітали дерева відтоді, скільки разів відлітали у вирій птахи і знову поверталися до своїх гнізд, скільки хлопців прийшло з чужини додому, скільки радостей постукалось у двері до людей, які вже зовсім були втратили надію…

А синів Аршалуйс нема й досі.

Дядько Мамікон уже геть постарів, горе й літа пригнули його до землі, але так і носить у собі, мов важелезний камінь, гірку таємницю.

Дружина його Аршалуйс так само щодня ставить на стіл дві миски з обідом для Вартана та Аршавіра й повторює так само:

— Це для моїх дорогих діток, які десь забарилися в далеких краях. А раптом зараз відчиняться двері й зайдуть вони голодні…

Йшлося до вечора.

У степу, якому, здавалося, не видно кінця-краю, недавно закінчився нерівний бій — наш невеличкий підрозділ потрапив у оточення. Ті, що лишилися живі,— поранені, змучені лютою битвою,— були захоплені в полон і тепер рухалися колоною, ледве тримаючись на ногах, спираючись один на одного, аби не впасти. В кого була перев’язана голова, в кого рука, в кого нога, а декого так пошматувало осколками, що, здавалося, на бійцеві не лишилося живого місця і хтозна, як він ще дихав і переставляв ноги.

Обабіч дороги, якою йшли полонені, курилося сплюндроване пшеничне поле, порите чорними вирвами од мін та снарядів. Тут і там чулися тяжкі стогони, зітхання.

Есесівці з автоматами на грудях, декотрі з собаками, охороняли колону з обох боків. Попереду й позаду їхали вантажні машини, на кузовах яких були встановлені кулемети. Про втечу не могло бути й мови.

Сонце вже сідало за обрій, коли зупинилися в широкій долині. П’ять есесівських солдатів стали обшукувати полонених. Відбирали ножі, документи, годинники, знімали нові шинелі й чоботи, забирали навіть хліб та цукор, якщо в когось ще була яка крихта. Обнишпорювали з голови до п’ят.

— Хенде хох, швайн! — раптом загорлав есесівець, впершись дулом автомата в живіт полоненому, зодягненому в танкістський комбінезон.

Чоло танкіста було забинтоване, зі свіжої рани крізь пов’язку сочилася кров. Обличчя бліде, як пергамент. Від несподіваного поштовху він хитнувся, але рук відразу не підняв, ніби вагався. Розлючений есесівець щось запідозрив, миттю вхопив його руки, обнишпорив рукави й дістав звідти дві гранати-лимонки.

Есесівці аж заціпеніли від такої несподіванки, з жахом усвідомивши, що вони були на волосинці від смерті.

Танкіста тут же, б’ючи автоматами, вивели з шеренги й поставили від усіх осторонь.

Обшук закінчився. Поряд з танкістом поставили виявлених комуністів, євреїв і просто підозрюваних полонених. Всього тринадцять чоловік, приречених на смерть.

Коли обер-лейтенант уже ладен був віддати наказ про розстріл, захурчав і під’їхав до офіцерів легковий автомобіль. З нього вийшов гладкий полковник, і обер-лейтенант, викидаючи вперед руку, побіг йому назустріч, доповів про результати обшуку, згадавши й про знайдені в танкіста лимонки.

— Чудово, чудово,— усміхнувся полковник.— Є одна ідея. Досить цікавий експеримент.

Він обернувся до шеренги полонених і ламаною мовою сказав:

— Пропоную вам ось що: хто хоче, щоб йому подарували вільне життя, хай візьме ці гранати й кине їх у засуджених до страти.

Щоб застрахуватися від несподіванок, полковник відібрав двох солдатів, які б з автоматами напоготові тримали на мушці того, хто пристане на цю пропозицію.

Минула хвилина, друга, третя… Ніхто не вийшов з шеренги, ніхто навіть не ворухнувся.