Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Коли ми дійшли до оплетених колючим дротом воріт, що скидалися на химерний хрест, автоматники, які стояли ліворуч і праворуч входу, відразу виструнчилися, віддаючи честь начальникові нашої варти — есесівському лейтенанту. Той пройшов у невеличкі двері, що відчинялися у воротях, видно, десь там про щось доповів, бо незабаром розчинилися обидві стулки й самих велетенських воріт і, наче пащека міфічного звіра, почали нас усмоктувати в себе.

— Ось вони, ворота фашистського «раю»,— пошепки сказав я Абрагамяну, який ішов поряд зі мною.

Абрагамян промовчав, і я побачив, який він занепокоєний. Звісно, було чого непокоїтися, та й рана в грудях весь час нагадувала про себе, але мені здалося, що саме в цю мить Абрагамян про щось здогадався чи помітив, і його напосів неспокій. Я знав, що Абрагамян був старший політрук, і хоч тепер на його формі знаків розпізнання не було, відчувалося, що це не рядовий солдат. Навіть важко пояснити, що саме виказувало у його зовнішності командира — чи то горда постава, чи глибокі очі, що світилися розумом, чи вольовий вираз обличчя, хтозна. Він був старший за мене на десять років, воював ще з білофінами, а вже на цій війні був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Хоча нас уже перевіряли й обнишпорювали кілька разів з голови до п’ят, знову вишикували для чергового обшуку.

Комендант табору, тонкий довгов’язий глистюк у званні капітана, став перед шеренгою полонених. Найперше, що звертало на себе увагу в його зовнішності,— це величезні зуби — такі великі, що не затулявся рот, а довжелезні руки, наче мавпячі лапи, мало не сягали колін. Зріст його ще більше підкреслював контраст з коротеньким перекладачем, наче навмисне підібраним,— дрібненької породи чоловіком.

— Отже, всім комісарам і євреям вийти вперед — переклав коротун наказ коменданта. Голос у нього був тонкий і писклявий, як і личить такому курдупелеві. Витримавши невеличку паузу, він провадив далі: — Нагадаємо, що полонений має право лишити в себе тільки солдатський казанок та ложку. Інші особисті речі — розкіш для полоненого, їх треба негайно здати. На це вам дається п’ять хвилин.

Перекладач замовк і глянув на коменданта.

— Ферштейн? — спитав той, помахуючи півметровою палицею, тонкою і відполірованою до блиску.

Всі мовчали. Та й що мали відповісти? Всього лиш тиждень були в полоні, а вже багато чого набачилися й натерпілися.

Комендант, зрозумівши, що ніхто з шеренги не вийде, сказав:

— Ну що ж, тоді розпочнемо.

Стояв червень місяць. Палило полудневе сонце.

Чомусь саме зараз думалося про жнива, про те, що ось починається гаряча пора польових робіт, а світом колотить війна, перевернула все догори дном, і люди займаються зовсім не тим, що призначено їм природою. Наш довгий шлях до цього фашистського пекла пролягав через українські поля, колись такі багаті й розкішні, а тепер сплюндровані й безлюдні, як мертва пустеля. Земля порепалася, наче від гніву, що з нею повелися так по-варварськи. Вона ждала дбайливих, люблячих рук, які обробили б її, напоїли. Але ті руки забрала війна. І замість поту, яким одвіку зрошував ниву орач і жнивар, на землю лилася кров…

Почалася перевірка. З тими, хто нас оглядав, уздовж шеренги йшов і сам комендант, час од часу зупинявся біля котрогось із полонених, який здавався йому чимось підозрілий, і тицяв палицею під неголене підборіддя, підводив обличчя, аби краще роздивитися очі. А в очах тих спалахувала така ненависть, що комендант іноді аж здригався і несамохіть опускав палицю. Підходив до наступного в’язня, а той погляд продовжував проймати його морозом.

Минули вже більшу половину шеренги, але поки що не вивели жодного полоненого. Річ у тім, що до цього нас оглядали вже не раз, відбираючи євреїв і комісарів, отож тих, хто найперше кидався у вічі, серед нас уже не було.

Есесівці не приховували свого розчарування з цього приводу. У них була своєрідна мисливська гра — розпізнати єврея або комуніста. Пильніше за інших приглядався гітлерівець, зодягнутий у білий халат. Як лікар, вважав себе неперевершеним психологом і знавцем людських характерів.

— Гади,— ледь чутно прошепотів Абрагамян.— Які ж вони вишколені в цьому ділі.

— У Європі опанували цю «спеціальність»,— відповів я пошепки.— Тепер ось і нам принесли свою «цивілізацію».

— Тварюки, людоїди,— закипав Абрагамян.— Дивися, як методично вони це роблять,— спокійно, без поспіху, ніби народилися для цього.

Есесівці спершу наказували полоненому відкрити рот, заглядали, чи там, не доведи господи, чогось не заховано, потім вивертали кишені, роззували, роздягали, обмацували всі рубці на одязі. Наказували горизонтально випростати руки, розчепірити пальці.