Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— Доповз? — знов запитав сусід.

— Уже набирає воду.

Раптом немов з-під землі виросло два фашисти й кишеньковими ліхтариками освітили хлопця. Той різко обернувся на світло й побачив дві темні постаті.

— Партизан?! — закричав один із фашистів і вдарив полоненого автоматом.

Хлопець упав, потім звівся на коліна, силкуючись стати на ноги. Але, видно, не мав сили.

І раптом сталося те, що приголомшило нас.

— Звірі! — закричав німий.— Там люди вмирають!

Ми не вірили своїм вухам. Скільки знали його, не міг вимовити ані словечка.

— Ви чуєте! — вигукнув українець.— Він заговорив, ви чуєте? Німий заговорив!

Безмежна була б наша радість, аби це сталося не за таких обставин.

На галас з усіх боків засвітилися прожектори, стало видно як удень, і те, що відбулося, тепер міг розгледіти кожен.

Хлопець здійняв угору стиснуті кулаки й, кинувшись на німця, який був ближче до нього, вигукнув:

— Убивці!

Зацокотів автомат, і хлопець упав…

І знову місяць заплив за чорні хмари, щоб не бачити, як помирає світла душа.

Був 1945 рік. Нарешті я вийшов з-за колючого дроту концтабору — як завжди, справедливість таки взяла гору. Здавалося, мир і спокій панували в усьому світі. Від волі, від щастя, що вирвався з пекла, паморочилося в голові.

Я йшов вулицями Міндена до щойно утвореного пункту репатріації і ще не вірив, що незабаром повернуся на Батьківщину. Ішов сам, зодягнутий у лахміття, з брудною сумкою від протигаза, в якій було всеньке моє майно: голка, нитка, ножик, зроблений з розплесканого цвяха, щербата ложка. Ще, правда, я мав дерев’яного ящика з мотузяною ручкою, з яким не розлучався і в якому зараз лежало справжнє багатство — грудка сірої солі завбільшки з кулак, дбайливо загорнута в ганчірку. І був у мене там захований двохсотграмовий кусень чорного хліба. Добряче зголоднілий, я все-таки його не торкався.

«Ні, хай поки що буде,— казав сам собі.— Хтозна, які ще несподіванки можуть бути попереду. Хай, хай ще полежить…»

Цей шматок хліба і без того додавав мені сил, підбадьорював. Він був мій, тільки мій і більше нічий. Будь-якої хвилини, коли вже несила буде терпіти, я зможу його з’їсти до останньої крихти. Так, до останньої крихти. Але поки що хай лежить цілий, я ще можу потерпіти, ноги ще несуть мене, я при пам’яті, чую людські голоси, навіть можу відрізнити чоловічий голос од жіночого.

І зір мене, дякувати долі, не зраджує. Чітко бачу, що роблять люди навколо мене. Той з лопатою, той з кайлом, а ті з ношами — працюють, хоча з неба сіється дрібний дощик. Треба негайно звільнити дорогу, завалену битою цеглою, якимись уламками.

Я не шукаю схованки від дощу. Іду. Що мені дощ?

Он дибає назустріч старенький чоловічок, худий і зігнутий, а в руках міцно затис… теж шматок хліба. Можливо, багато ротів чекають його з тим кусником.

Хліб…

Останні три роки це слово означало для мене життя. Я не знаю місткішого, значущішого слова.

Припускав дощик, я ступав швидше й дедалі дужче відчував голод, виснаження.

«Ні, вже неможливо терпіти, та й навіщо ця впертість? — гніваюся я сам на себе.— Маю ж хліб, то чому б і не попоїсти, якщо голодний?»

«Їж, їж»,— нашіптував мені голод.

«Ні, ще почекай,— озивався десь у глибині душі інший голос.— Потерпи ще трохи, потерпи».

Але ж голод усе-таки бере своє, рука тягнеться до хліба. Я зупиняюся біля стіни напівзруйнованого будинку і тремтячими пальцями, з благоговійною обережністю дістаю згорточок з хлібом, так само обережно розмотую шматину, щоб не впустити, не загубити жодної крихітки. Ще не бачу хліба, а вже чую його солодкий дух.

«Ось він, цілих двісті грамів, і весь мій, мій й більше нічий, зараз з’їм його до останньої крихітки»,— тішилося моє голодне єство.

І тут близько, зовсім поряд я почув кволі голосочки:

— Брот… [5] Хліба (нім.) .

— Брот…

Я аж здригнувся від цього слова, повтореного кілька разів. Це слово було знайоме мені й дуже зрозуміле. Я поволі обернувся. Неподалік під стіною один біля одного сиділо двоє дітлахів. Старшому було років вісім, меншенькому, мабуть, не більше шести. Дві пари голодних очей дивилися на мене благальними поглядами, чотири худенькі руки були простягнуті в мій бік.

Я вже підніс був хліб до рота, та, вгледівши цих дітлахів, наче закам’янів. І знов почув:

— Брот…

— Брот…

Тремтяча рука опустилася.

«Не давай, з’їж сам,— знов озвався у мені голод.— Хтозна, може, їхній батько стріляв у тебе, може, то він поранив тебе і спровадив до концтабору. Так, з’їж сам і хай не мучить тебе сумління, адже це діти твого ворога. Не давай, сам з’їж свій хліб».