Ми запитали, як його звуть, однак він тільки махнув рукою, мовляв, яке це має значення.
Потім я написав йому:
«Не ходи біля дроту зараз, ще видно надворі, привернеш до себе увагу».
Хлопець узяв паличку й відповів:
«Від спраги померло три чоловіки, а там вода тече намарне».
…Тієї ночі він кілька разів прокрадався з казанком до води, переповзаючи смертельну зону, й рятував життя знеможеним людям.
Дехто йому, щоб віддячити, пропонував свою пайку хліба, однак хлопець відмовлявся, це його навіть ображало.
Якось ніч випала особливо темна. Жодної зірки на небі. Місяць теж сховався за хмари.
Бараки були такі переповнені, що багато в’язнів ночували надворі. Серед них були хворі й поранені, які не витримували важкого задушливого повітря брудних бараків,— воліли краще вже лишатися без даху над головою.
Ми чекали, поки повернеться наш рятівник. Цієї ночі він уже вдруге пішов по воду.
— Запізнюється хлопець,— почувся стривожений голос.
— Ну, що ж ти хочеш… Це тобі не до сусідів сходити.
Гомоніли ледь чутно — вночі заборонялося розмовляти й ходити. Навіть не дозволялося й бути надворі, та оскільки бараки напхом напхали полоненими, комендант змирився з ночівлями просто неба.
Час од часу на сторожовій вежі спалахував прожектор, і його світло поволі обмацувало територію табору. Якщо вартовий помічав якийсь рух серед полонених, стріляв з кулемета без попередження. Взагалі кулемет часто колошкав нічний спокій, іноді просто, щоб нагадати в’язням, що вони постійно в секторі обстрілу, що тут, чатуючи їх, не сплять, і вислизнути звідси нікому не пощастить, не треба носити в собі такої надії…
— Води,— почувся чийсь знесилений голос.
— Зараз, брате, потерпи…
Проте хворий продовжував марити:
— Одненьку крапельку… росину…
Хтось махав над ним ганчіркою, аби хоч трохи полегшити його стан.
— Сволота, і вони вважають себе цивілізованими людьми,— гнівно прошепотів один з полонених.
— Нічого, дорого їм обійдеться їхня «цивілізація». Боком вилізе…— Я не договорив, бо в темряві раптом почулися обережні кроки.
— Воду несуть,— радісно сказав той, що сидів біля хворого.— Зараз, голубчику…
— Води…— прошепотів хворий і спробував підвестися на лікті.
Справді, кроки наближалися. Усі збадьорилися. Адже хлопчина ніс нам життя. Хто міг, підвівся, дехто зіп’явся на лікті, а в декого тільки й вистачило снаги, щоб розплющити очі.
Але сталося жахливе: хлопець, який уже майже дійшов до нас, раптом спіткнувся в пітьмі й упав. Казанок вилетів з рук, брязнув на землю.
Відразу ж на цей шум спалахнув прожектор і пролунала кулеметна черга.
Всі миттю припали до землі. Світло прожектора знов ковзнуло над нами, знов затріскотіла кулеметна черга.
Хлопець підвівся і взяв казанок, щоб знов іти по воду.
— Почекай,— притримав його за полу українець.— Може, там щось запідозрили.— Він згадав, що хлопець все одно нічого не чує, і злегенька притис його до землі, показуючи, щоб той сів і нікуди не йшов.
Юнак заперечливо похитав головою, випручався і все-таки вирушив по воду.
Над табором знову залягла важка тиша. Тільки вряди-годи чулися кволі стогони та слова, що краяли душу:
— Води…
— Пити…
Хвилини здавалися годинами — важкими, томливими.
Подув вітер. Зривав куряву, пісок, жбурляв у обличчя.
Виглянув місяць і сумно поплив між хмар. Уже видно було далеко: колюча загорожа, сторожові вежі, навіть помпа, де текла така жадана вода. Коли добре прислухатися, можна навіть почути її плюскіт.
Я вдивлявся туди, за колючий дріт, і таки намацав очима ледь помітну рухому тінь. Якби я не знав, що там людина, то, мабуть, ніколи й не побачив би її. Вона повзла до води. Проповзе метр-два й завмирає, поклавши на землю голову.
— Хлопець наближається до води,— прошепотів я. Хто міг, підвели голови, вдивляючись у той бік. Нічого не розгледівши, хтось сказав:
— Тобі здалося… Нема там нікого.
«Невже мене зраджує зір?» — подумав я, напружено вдивляючись у ніч. Ні, я не помилився, он він знову поповз.
На щастя, коли світло прожектора знов замиготіло над табором, хлопець лежав непорушно.
— То він, я вам точно кажу.
— Де, де?
— Метрів за двадцять од помпи,— сказав я.— Ну й спритний же хлопчина.
— Молодець хлопець, справжній герой. Як жаль, що він глухонімий.
Дарма. Головне, щоб зостався живий,— відповів я.— Ще молодий, після війни його вилікують.
Читать дальше