Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

У найгіршому становищі були поранені. З них безжально зривали пов’язки, підозрюючи, що й під ними можна приховати коштовності або зброю.

— Чує серце, що цього разу мені не уникнути лиха,— тихо мовив Абрагамян.

— Спокійно, все буде добре,— намагався заспокоїти його я.— Головне, не виказувати свого хвилювання. Раніше ж усе було гаразд.

— Ні, цього разу не те, що було раніше.

— Тримайся, побачимо.

Він зблід, лиховісна печать смерті лягла на його змарніле обличчя. Страшно дивитися на людину, якою заволоділо це незбориме передчуття.

Ще кілька чоловік — і надійде наша черга: моя, потім Абрагамяна. Я помітив, що есесівці особливо нещадні до хворих і поранених. Вони аж казилися, коли ті повільно виконували команди, підганяли їх, шарпали, нетерпляче зривали з ран пов’язки, незважаючи на стогони та зойки. Після перевірки жбурляли в’язневі в обличчя брудні, закривавлені бинти:

— Можеш замотати!

І полонені, допомагаючи один одному, знов перев’язували розворушені рани, а «лікар» ішов далі, й видно було, що він не має аніякісінького відношення до лікування людей.

Нарешті комендант підійшов до мене, вп’явся очима в обличчя. Погойдувався з п’ят на носки, насвистуючи собі під ніс, потім звичним жестом торкнувся палицею мого підборіддя і підвів голову, пильно вдивляючись у вічі.

— О, єврей? — спитав раденько.

Я вкрився холодним потом.

— Ні,— відповів.— Я вірменин, кавказець.

Здається, він не повірив. Смаглява шкіра, чорне кучеряве волосся наводило його на думку, що перед ним таки єврей. Стояв коло мене, чекаючи, поки підійде його радник у білому халаті.

Тим часом есесівці перевірили мій одяг. Хоч як обмацували та винюхували, а все-таки не знайшли дорогої для мене речі. В лівому рукаві під цупкою підкладкою я заховав невелике фото коханої дівчини.

Я був поранений у ліву руку, тож, пересилюючи біль, зняв пов’язку, показав, що там рана від осколка снаряда, а не щось інше. Коли мене закінчували оглядати, підійшов зодягнутий у білий халат. Оскільки коменданта взяли сумніви, то «лікар» став роздивлятися мене особливо прискіпливо. Тієї хвилини моє життя залежало від одного його слова.

Комендант з нетерпінням чекав відповіді.

«Лікар» кілька разів оглядав мене прямо й у профіль, навіть обмацав череп й нарешті похитав головою:

— Найн.

Я полегшено зітхнув, наче з моїх плечей зсунувся важезний камінь. Волосинка, на якій висіло моє життя, не обірвалася й цього разу.

Втім, комендант ще не облишив мене. Знову зміряв поглядом з ніг до голови, спитав через перекладача:

— Що робив до війни?

— Грав у футбол, займайся важкою атлетикою,— сказав я йому напівправду.

Почувши таку відповідь, він схвально кивнув головою:

— Гут, гут.

Потім знову спитав:

— А в яких військах і в якому званні ти служив?

— Рядовим у піхоті,— збрехав я, бо насправді був командиром танка Т-34.

— Одягайся! — наказав комендант, тицьнувши палицею на мій одяг, і рушив далі.

Я став одягатися, намагаючись непомітно глянути на Абрагамяна, але… Абрагамяна не було. На його місці стояв росіянин. Абрагамян якимось побитом опинився аж у кінці шеренги. Хтозна, на що вій сподівався, може, передчуваючи невідворотність долі, хотів бодай на кілька хвилин продовжити своє життя. Хоч на кілька хвилин…

Втім, як виявилося, була в Абрагамяна й інша думка. А яка — ми дізналися, коли надійшла його черга…

Перше, що кинулося у вічі комендантові, коли він підійшов до Абрагамяна,— світла пляма на шинелі там, де тиждень тому висів орден Червоної Зірки. Комендант палицею накреслив на грудях в’язня зірку і спитав:

— А де ця залізяка?

Абрагамян мовчав. Він опустив голову й намагався уникнути мулького погляду ворога.

Комендант палицею підвів йому голову, глянув у почервоніле обличчя й закричав:

— Ану, вийди вперед! Ти єврей та ще й комісар! — і подав знак, щоб його перевірили.

Есесівці кинулися на Абрагамяна, як нацьковані собаки. Навіть не чекали, поки він роздягнеться,— самі здирали з нього одяг. Коли з поранених грудей почали зривати бинти, щось впало й глухо дзенькнуло об землю.

То був орден Червоної Зірки, який Абрагамян ховав у себе на грудях.

Комендант підібрав його, покрутив у пальцях, потім, вишкіривши конячі зуби, спитав:

— Це ж за що тобі дали цю цяцьку?

Якщо в Абрагамяна до цього й була якась крихта надії, то тепер її не стало.