Мнацакан Тарян: Месник: Повісті та оповідання

— Ти ж, синочку, може, маєш там щось попрати, то неси, не соромся! — гукала йому вслід Аршалуйс.— Я з дорогою душею…

І справді, вона багатьом солдатам і прала, і пришивала ґудзики, й ці клопоти її не лише не обтяжували, а були втіхою. Аршалуйс цю роботу сприймала як маленьку винагороду за довгу розлуку зі своїми синами-солдатами.

Іноді вона підходила до портретів своїх синів, довго вдивлялася в їхні обличчя і давала волю сльозам. На серці ставало трохи легше. Але дозволяла собі це Аршалуйс тільки тоді, коли вдома нікого не було, коли вона могла на самоті поговорити зі своїми любими хлопчиками.

«Бідний Мамікон,— думала Аршалуйс про чоловіка.— Хай не бачить, як я плачу. Сльози приносять сльози…»

Одного дня вона знов, лишившися сама, застигла в зажурі перед портретами синів.

— Де ви тепер, дітки мої дорогі, за якими горами, в яких землях, до якого каменя прихилили свої голівоньки? Чи хоч не голодні, не холодні там? Чи хоч зодягнуті тепло, не мерзнете? Ні оком до вас не докинути, ні рукою не дотягнутися…— примовляла Аршалуйс, втираючи ріжечком хустки очі.

Так далеко полинула вона думками, що й не почула, як прочинив двері й став на порозі дядько Мамікон. Постояв мовчки, послухав ті слова, що краяли душу, й тихенько вийшов надвір, так, що й не помітила його Аршалуйс.

«Бідна жінка, ще й досі не втрачає надії…» — подумав дядько Мамікон і подибав у садок шукати якоїсь роботи, аби хоч трохи забутися.

Минав четвертий рік війни. Наша армія переможно просувалася на захід.

У село приходили з фронту листи. Й похоронки… Повернулися додому двоє тяжко поранених солдатів.

А від синів Аршалуйс ні слуху ні духу.

— Та що ж це таке? — запитувала вона в розпачі свого чоловіка.— Аби ж хоч словечко… Одне словечко. А може…— І не доказувала тієї страшної думки, що раптом проймала її холодом.— Ні, краще вже оніміти, ніж язик повернеться сказати таке,— докоряла сама собі.

Дядько Мамікон заспокоював її:

— На війні всяко буває, Аршалуйс-джан. Це ж тобі люта битва, тут і голови нема як підвести, не те що листи писати. А коли й напишеш, то хай-но ще дійде крізь таку колотнечу. Це ж таке діло…— Мамікон ковтав давкий клубок, що підкочувався до горла, й відвертався, аби Аршалуйс не помітила, як судомно ходить на його худій шиї борлак.

Він висох, змарнів, геть спав з лиця. Та й як тут триматимешся, коли сам носив у собі ту тяжку печаль. У селі, крім нього, ніхто не знав про похоронку на Аршавіра. Голова сільради давно пішов на фронт, а новому голові своїх клопотів вистачало. Дядько Мамікон зовсім посивів, згорбився, обличчя порізали глибокі зморшки. Всеньке життя і в руки не брав тютюну, а тут почав курити.

— Про хлопчиків наших думає, тугу свою тютюном притлумлює,— так собі це пояснювала Аршалуйс.

І от закінчилася війна. Поверталися солдати з бранного поля додому. Щасливі матері зустрічали своїх синів, які живими вийшли з того пекла, жінки зі сльозами радості обіймали своїх чоловіків, дітлахи мчали назустріч і кидалися на шию своїм татам.

Раділо село.

Не було ще в нього більшого за це свята — Перемога!

Тут і там лунала музика. Сміх! Привітання!

— Анагіт, щастя у твій дім — син повернувся!

— Дякую, сестро, хай же і твій син прийде живий та здоровий, хай і твій дім наповниться радістю! — відповідала щаслива мати й запрошувала до себе всіх сусідів відзначити стрітини.

— Гегаме-джан, поздоровляю, дочекався ти сина свого! Я радий за тебе,— подавав і свій голос їздовий Ншан, підносячи до очей квітчасту хусточку. Рік тому Ншан отримав на сина похоронку.

— Спасибі, брате,— розчулено відказував Гегам.— Хай утіхою будуть тобі онуки. Онук — то теж як син, рідна кров, продовжувач роду, годувальник.

Аршалуйс також заходила до щасливих сусідів, вітала з великою радістю, а потім розпитувала про своїх синів.

— Агване-джан, синочку, чи не бачив ти часом моїх Вардіка й Аршіка? Чого ж це вони припізнилися, адже ти разом з Аршіком пішов на фронт, хіба ні? — допитувалася бідна мати.

— Прийдуть, тітонько Аршалуйс, обов’язково прийдуть,— впевнено відказував Агван.— Усі ж разом з війни не повертаються, потроху приходять, надійде ще черга й Вартана, й Аршавіра.

Аршалуйс трохи відходила душею.

— Авжеж, синку, мабуть, так воно й є. Нічого, хай трошки запізняться, якщо так треба. Вже, слава богу, більшість зустріли, то зустрінемо, як годиться, і тих, які прийдуть пізніше,— казала Аршалуйс і, тяжко зітхаючи, йшла додому.