— Дякуємо, товаришу лейтенант. Дозвольте іти?
— Ідіть.
Вони, задоволені, вийшли.
…Вранці лейтенант покликав до себе рядового Андрія Сидоренка.
— Ти знаєш, де хата Хмельницького? — спитав Капустін.
— Знаю, товаришу лейтенант. Хлопці показували.
— Добре, ходімо зі мною.
Вони пішли до продовольчого складу батальйону.
— Товаришу старшина,— сказав Капустін.— За наказом командира батальйону віднині щодня даватимете рядовому Сидоренкові пайку хліба, концентратів, консервів… одне слово, усе, що ми маємо з провізії. Це для однієї сім’ї, Сидоренко відноситиме. Зрозуміло?
— Так точно, товаришу лейтенант! — відповів старшина.— Дозвольте видати сьогоднішній пайок.
— Давайте разом з учорашнім,— сказав Капустін і звернувся до Сидоренка: — Отже, затям собі: щодня о цій порі відноситимеш харчі Хмельницьким.
— Єсть, товаришу лейтенант! — козирнув Сидоренко.
Лейтенант Капустін пішов, а Сидоренко, взявши пайок, вирушив до Олегової хати, снуючи собі нехитру думку: «Оце тобі й маєш, така чудова нагода трапилася — нарешті, роздивлюся на неї зблизька, а там потроху-потроху — й познайомимося ближче…»
Отак розмірковуючи, незчувся, коли й дійшов до подвір’я Хмельницьких. Назустріч йому вибіг Джульбарс, загавкав, і тоді відчинилися двері й на порозі стала Галя.
— Добрий день, дівчино красна,— усміхаючись аж до вух, привітався Сидоренко.
— Здрастуйте,— здивовано дивилася на нього Галя, потім опам’яталася, запросила незнайомого солдата до хати.
Зайшовши, він побачив на стільці біля столу немолоду вже, сиву жінку в окулярах з такими товстими скельцями, що за ними не видно було очей. «Мати»,— здогадався.
— Добридень, мамо,— сказав Сидоренко, знов-таки широко усміхаючись.
— Доброго здоров’я, сину,— відповіла мати й спитала: — А хто ж ви будете?
— Рядовий Андрій Сидоренко, з відділення старшого сержанта Хмельницького,— задоволено сказав він.— Приніс для вас харчі, мамо, мені наказано тепер щодня вам приносити.
Мати здивовано повела головою, спитала, не приховуючи тривоги в голосі:
— А звідки це? Хто передав, хто наказав — не второпаю.
— Товариш лейтенант Капустін… За наказом самого командира батальйону…— затинаючись, став пояснювати Сидоренко і, відчувши, що жінка вагається, швидко додав: Та ви не хвилюйтеся, мамо, все по закону, як і належить.
Мати зітхнула полегшено:
— Скажи лейтенантові, сину, скажи вашому командирові батальйону, що я їм дуже дякую за підтримку та допомогу, хай милостива буде до них доля.
— Скажу, мамо, обов’язково передам,— з почуттям вдоволення од виконаної місії відповів Сидоренко.
— І тобі велике спасибі, сину, за турботу. Галю, проведи солдата… та не забудь почастувати його яблуками з Олегової яблуні.
— Добре, мамо,— сказала дівчина й вийшла за Сидоренком з хати.
У садку вона зірвала кілька великих яблук, піднесла Андрієві:
— Пригощайтеся.
— Дякую, Галю,— беручи гостинець, він не зводив з неї захопленого погляду.— Виявляється, у нашого старшого сержанта дуже красива сестра.
Опустивши голову, Галя мовчала.
Відчуваючи, що розмови не вийде, Сидоренко сказав:
— Тепер зрозуміло, чому Аршавір так зачастив до вас. Ну, що ж, до завтра.
* * *
П’ять днів Аршавірової відпустки збігли, однак старший сержант Хмельницький, зважаючи на його поранення, не завантажував хлопця ніякою особливою роботою. А йдучи додому, не забував брати Аршавіра з собою.
Мати, як завжди, відчувши серцем, що на душі у її дочки, сама просила Олега: «Хай Аршавір частіше до нас приходить, бо як не зайде якого дня, то Галя місця собі не знаходить. Я ж бачу. Нічого, він хлопець путній, хай зустрічаються; може, так на роду їм написано».
От і цього вечора Олег з Аршавіром повернулися з дому в землянку, коли це зайшов до них лейтенант Капустін.
— Струнко! — подав команду старший сержант Хмельницький і хотів було доповісти про становище у відділенні, та лейтенант зупинив його жестом і наказав:
— Шикуватися надворі у повному спорядженні!
Відділення вишикувалося в одну шеренгу ліворуч од старшого сержанта Хмельницького. Лейтенант підійшов, став перед шеренгою, сказав:
— Товариші, є наказ послати шістьох розвідників у тил ворога, щоб одержати точні дані про розташування його сил. Подробиці завдання обговоримо потім, а зараз треба визначити людей. Хто сам бажає — два кроки вперед!
Усі бійці розвідувального відділення, як один, ступили два кроки вперед.
Читать дальше