Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— Ех, що з того, що закінчила,— зітхнула Галя.— Війна обірвала всі мрії.

— А про що ти мріяла?

— Вивчала німецьку, хотіла займатися перекладом. Але, як бачиш, мрія так і лишилася мрією.

— Нічого, після війни надолужиш. А що про мене казати, коли за плечима всього лише десятирічка. Правда, німецьку я теж знаю непогано. Думав, попрацюю рік-другий, а там теж піду на філологічний.

— Ну, звичайно, ти ж поет,— всміхнулася Галя.

— Не смійся, тоді я зовсім не збирався писати вірші. Мабуть, ніколи б і не писав, аби не зустрів тебе. Але мову й літературу любив завжди. Й іноземні мови хотів вивчати, це правда…

Аршавір умовк, наче щось пригадуючи.

— Бач, у нас і мета з тобою однакова,— сказала Галя.— Це ж треба, щоб так співпало.

— Так, тільки ти все-таки закінчила філологічний, а я…

— А ти після війни теж вступай у Київський університет, я допоможу тобі підготуватися.

— Хочеш сказати, що будеш моєю учителькою?

— І навіть дуже суворою. Якщо не підготуєш уроки на відмінно — поставлю в куток.

— Отак — на одній нозі? — Аршавір злегенька взявся за Галине плече й підняв одну ногу.

— Саме так.

— Згоден стояти вічність, тільки б триматися за тебе.

— Так ось як ти хочеш відбувати своє покарання,— засміялася Галя.

— Не інакше.

Зненацька в небі з’явилася ескадрилья ворожих літаків, і на село посипалися бомби. Наші зенітні батареї відкрили вогонь — білими димовими кільцями рвалися снаряди довкола літаків, а ті кружляли все нижче й нижче, трохи не торкаючись верхівок дерев,— то скидали бомби, то навмання відкривали кулеметний вогонь.

І тут Аршавір почув пронизливий, добре знайомий йому свист прямо над головою. На них падала бомба, щомиті збільшуючись у розмірах, і наростав її жахкий свист.

— На землю! — крикнув Аршавір.— Мерщій!

Галя розгублено дивилася на нього, і тоді Аршавір майже силоміць кинув її додолу й накрив собою.

Зовсім недалеко гримнув вибух, здригнулось все довкілля, посипалася вирвана земля.

Коли трохи осіла курява, Галя підвела голову й раптом відчула, що Аршавір не ворушиться. Жах пойняв її, з горла вирвався здушений зойк.

— Аршавіре, Аршавіре, любий, що сталося? — схопившись на коліна й торсаючи його, промовляла крізь сльози.— Ну, розплющ очі, ну встань, встань же, Аршавіре!

Він поволі розплющив очі, але, здавалося, нічого не бачив перед собою.

— Що сталося? Ну, обізвися ж — невже тебе поранило?

— Здасться, зачепило…— поволі приходив до тями Аршавір.— Ліва рука… Але нічого, пусте… Тільки голова наморочиться.

Галя обережно торкнулася його лівої руки й лиш тепер помітила, що з неї вище ліктя цебенить кров. Рукав був розпанаханий осколком.

Дівчина зірвала з плечей свою червону косинку, туго перев’язала руку.

— Болить дуже?

— Ні, навпаки, приємно,— кволо пожартував Аршавір.— Тільки косинки жаль, вона тобі до лиця.

— Ох, мовчи…

— А літаків уже не чути?

— Полетіли.

— Галю, Галинко! — раптом почувся материн голос.— Де ти, дитино?

Галя озирнулася. Мати, простягнувши перед собою руки, навпомацки вийшла з хати й ось тепер, налякана, ледве не бігла в садок, усім єством дослухаючися, чи не обізветься дочка.

— Ми тут, мамо,— гукнула Галя.— Не біжи, почекай, ми вже йдемо.

— Як ви там, Галю, Аршавіре? — допитувалася стривожено.— Живі-здорові?

— Мені нічого, а Аршавіра поранило,— схвильовано сказала Галя.

— Куди поранило?

— У руку.

— Сильно? Кістку зачепило?

— Наче ні.

— І то слава богу,— видихнула мати.— Бігом до хати, перев’язати треба…

Вона хотіла ще щось сказати, аж тут на подвір’я забігли Олег з Олесем.

— Що сталося? — захекано спитав Олег.— Мені сказали, що на нашому обійсті бомба розірвалася.

— Розірвалася, так точно, товаришу старший сержант! — уже оговтавшись, став струнко Аршавір.— Але нічого не сталося, не хвилюйтесь.

— А чого ж рука перев’язана? — помітив Олесь.

— Де? А, оце?.. Гм… А ти хіба не знаєш, коли дівчата пов’язують хлопців хустками?

— Припинити жарти! — наказав Хмельницький, стримуючи усмішку.— Доповідай, що сталося!

— Трошки дряпнуло, товаришу старший сержант.

— Нічого собі дряпнуло… Негайно іди в медсанбат, нехай забинтують рану.

Аршавір запитально поглянув на Галю. Вона кивнула: іди.

— Єсть, товаришу командир відділення, іти в медсанбат! — він козирнув, крутнувся на місці й чітким кроком рушив виконувати наказ.

Уже сідало сонце, коли Аршавір повернувся з медсанбату в розташування своєї роти. Велика червона куля повільно опускалася за обрій.