Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Відмовившись від губернаторства, про яке ти так довго мріяв і яке здавалося тобі причиною і метою твоїх мандрівних трудів, покинувши його й повернувшись до свого пана, ти повертаєшся до власної суті й прагнеш зрівнятися з Дон Кіхотом і сказати, як він, і з ним: «Я знаю, хто я такий!». Ти — герой, як і він, такий самий герой, як і він. А річ у тому, Санчо, що героїзм приваблює нас тоді, коли ми наближаємося до героя з чистим серцем. Захоплюватися героєм і любити героя некорисливо й без лукавства — це вже означає прилучитися до його героїзму: це так само як той, хто спроможний утішатися поезією, має і собі бути поетом, щоб уміти втішатися нею.

Я вважав тебе корисливим і жадібним, Санчо, і я не здивувався, коли, покидаючи свій острів, ти вигукнув: «Я виїжджаю звідси голим-голісіньким, то вже саме діло показує, що врядував я неначе той янгол!» І то була правда, яку визнав дон Суворіо. Йому запропонували свій супровід і запитали, «чим його на дорогу обмислити». Але «Санчо сказав, що нічого йому не треба, хіба ячмінцю в рептух Сірому, а собі пів-кружка сиру та хліба півбуханки». Він не забув про свого друга й товариша Сірого, стражденну й шляхетну тварину, яка прив’язувала його до землі. «Усі обняли його, і він, плачучи, пообіймався з усіма та й поїхав собі, а вони ще довго дивувалися з його мови та з його скорого і мудрого рішенця». І залишився Санчо сам-один на дорогах світу, далеко від свого дому, без острова й без Дон Кіхота, наодинці зі собою, сам собі хазяїн. Хазяїн? «Обняла його ніч, темна та невидна», і тепер, коли він був сам-один, без свого пана, далеко від своєї домівки, хіба міг він уберегтися, щоб із ним нічого не сталося? «Провалився раптом із Сірим у глибоку й темну яму».

От бачиш, Санчо, не минути було тобі лиха, коли ти опинився далеко від свого дому, від своїх рідних, без острова і без свого пана — тож і провалився ти у глибоку яму. Але це падіння пішло тобі на користь, бо там, на дні ями, ти зміг краще роздивитися дно ями свого життя і зробити дуже цікаві й корисні для себе висновки: «Гай-гай! — сказав тоді Санчо Панса. — Які ж то несподівані трапунки трапляються раз у раз людям, що живуть на сьому мізерному світі! Учора ще сидів чоловік на острові, на губернаторському стольці, мав під собою послугачів та васалів, а сьогодні — хто б міг подумати? — лежить похований у ямі, і нема кругом нікогісінько, хто б йому поміг, ані жодного служебника, ані челядинця, щоб його виручив». І там, на дні тієї ями, ти зрозумів, що не зможеш пережити в ній таку пригоду, яку пережив твій пан Дон Кіхот у печері Монтесіноса. «Не буде мені, певне, того щастя, що мав мій пан Дон Кіхот з Ламанчі, як спустився й заглибився в печеру до того завороженого Монтесіноса, де йому вслужено краще, ніж удома, і стола, мовляв, накрито, і подушки підбито. Бачив він там чимало гарних та любих видив, я ж тут побачу, мать, самих тільки жаб та гадюк». Атож, брате Санчо; видіння дано бачити далеко не всім, а крім того, світ на дні ям — це лише віддзеркалення світу тієї ями, що розверзається на дні нашого духу; у печері Монтесіноса ти побачив би тих самих жаб і гадюк, що й у цій ямі, в яку ти впав; а твій пан побачив би й у цій твоїй ямі ті самі «гарні й любі видива», які він бачив у печері Монтесіноса. Тобі не дано бачити якісь інші видіння, крім тих, що бачить твій пан; він бачить їх у світі видінь, а ти їх бачиш у ньому; він бачить їх завдяки своїй вірі в Бога та в себе самого, а ти їх бачиш завдяки своїй вірі в Бога та у свого пана. І не меншою є твоя віра, аніж віра Дон Кіхота, і не менш властиві тобі ті видіння, які ти бачиш, дивлячись на світ очима свого пана, аніж йому властиві ті, які він бачить власними очима, їх вам показує той самий Бог, йому — в ньому самому, а тобі — в ньому. Не меншим героєм є той, хто вірить у героя, аніж сам той герой, у якого він вірить.

Але щодо самого Санчо, то він тяжко зажурився, сидячи на дні тієї ями, і став гірко плакати, думаючи про те, що з неї витягнуть його кості, «білесенькі та гладесенькі», разом із кісточками його вірного Сірого; що він помре далеко від свого рідного села та від своєї родини, і ніхто не закриє йому очі й не заплаче по ньому в годину його смерті, а це означало б померти двічі й залишитися наодинці зі своєю смертю. І так він пересидів у тій ямі ніч і дочекався дня. І що було робити бідолашному Санчо, що залишився наодинці зі своїм Сірим, як не волати гучним голосом і не кликати на допомогу? А крім того, він обстежив свою яму, бо ж недарма стільки часу він перебував на службі в Дон Кіхота. І саме тоді він подумки промовив свої наповнені глибоким змістом слова: «Поможи мені, Всемогутній Боже! Оця моя велика знегода була б для пана мого Дон Кіхота чудовою пригодою. Оцю прірву, оцю безодню мав би він за квітучі сади при палаці Ґаліани і сподівався б вийти з цієї темноти та тісноти на якийсь квітчастий луг. А мені, безщасному, безрадному та безодважному, на кожному кроці здається, що я от-от у ще глибшу безодню западуся і там уже навіки пропаду…»