Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Дон Кіхотові обридла бездіяльність у домі дуків, і, мабуть, десь у глибині душі йому було дуже боляче терпіти всі ті глузування, хоч його історик нічого нам про це не каже, й він постановив рушати в дальшу дорогу. І ми не маємо жодних підстав сумніватися в тому, що він просто не міг не помітити всіх цих глузувань і вони не могли не завдавати йому великої прикрості, бо хоч його божевілля і сприймало їх цілком серйозно, й вони спонукали його на героїчні вчинки, але здоровий глузд не переставав працювати десь у глибинах його єства, хоч він, можливо, цього й не помічав.

«Отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволили його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися». А Санчо, потай від його пана, дали на дорогу «калитку, а в ній двісті золотих талярів», сумну плату за знущання, яких йому завдали, платню, яка належить блазням і скоморохам. І витримавши востаннє блазенські упадання Альтісідори, Дон Кіхот виїхав із замку, звернувши «на сарагоський шлях».

Нарешті Кабальєро Віри пощастило вирватися на волю; зітхнемо з полегкістю й ми разом із ним.

«Як опинився Дон Кіхот у чистому полі на волі, здихавшись Альтісідориного лицяння, зразу відчув себе у своїй стихії, знов уступив у нього високий дух рицарювання. Він обернувся до Санча і сказав: “Вольність, Санчо, то один із найдорогоцінніших дарів, що небеса послали людям…”» — і так далі, і таке інше…

Атож, тепер ти вільний від глузів і блазенських витівок, тепер ти вільний від дуків, панночок та лакеїв, тепер тобі вже можна не соромитися, що ти вбогий. Очевидно, що «на сутих отих бенкетах з напоями-холодощами» ти себе почував «ніби загнаним у голоднечу». Ти добре сказав: «Щасливий той, кому небо послало шматок хліба і хто за це не винен дяки нікому, опріч самого Бога». І хто ж це?

«Отак, розмовляючи про те та про се, їхали собі рицар із зброєношею», і думки Дон Кіхота крутилися навколо того, що от, нарешті, й закінчилася їхня неволя в оселі дуків, та навколо його самоти та вбогості, коли вони «побачили на зеленому лужку чоловік дванадцятеро вбраних по-сільському людей», що несли із собою кілька різьблених на дереві образíв, аби прикрасити ними вівтар у своїй церкві. Дон Кіхот чемно попросив, аби йому показали ті образи, і мав нагоду помилуватися образáми Святого Юра, Святого Мартина, Святого Якова, або Сантьяґо Мавробойця, і Святого Павла — усі вони, на його думку, були мандрівними рицарями християнства, що «воювали по-Божому». І Дон Кіхот, побачивши їх, сказав: «За добру призвістку маю я, браття, те, що тут ось побачив, бо ті святі рицарі коло того самого діла, що й я, ходили, тобто коло воювання; різниця поміж ними і мною та, що вони, святі, воювали по-Божому, а я, грішний, воюю по-людському. Вони добулись неба, а я й досі не знаю, чого добудусь силою моїх трудів; та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди, то моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, аніж дотепер».

Уривок, надзвичайно глибокий за своїм змістом! Тут земне божевілля кабальєро Дон Кіхота перетворюється на вічну доброту здорового глузду ідальґо Алонсо Доброго, і, можливо, в усій сумній епопеї його життя немає уривка, який би так тяжко пригнітив наше серце. Тут Дон Кіхот проникає у глибини здорового глузду Алонсо Кіхано Доброго, поринає в себе самого, повертається до того часу, коли він був ще немовлям, якщо вірити словам Терези Ісусової («Книга життя», XIII, 11), що «процес пізнання самого себе ніколи не слід уривати, й немає жодної душі з тих, які вийшли на цю нескінченну дорогу, що не відчувала б потребу багато разів повертатися до того часу, коли вона була немовлям і смоктала цицьку». Атож, Дон Кіхот повертається тут до свого духовного дитинства, дитинства, спогад про яке завжди полегшує нам душу, бо саме та дитина, яку ми носимо глибоко в собі, виправдає нас одного дня. Треба бути дитиною для того, щоби потрапити в царство небесне. Тут у голову та в серце Дон Кіхота повернулися ті роки з далекої юності, про які його історія нам нічого не розповідає; ті таємничі роки, коли він, ще не перебуваючи під впливом рицарських романів, споглядав тихими й мирними вечорами свою рідну Ламанчу, яка поринала в лагідний спокій ночі.