Ми йдемо до вічного, атож, ми йдемо до вічного, й отак поліпшивши себе та підсиливши нашу спроможність тверезо мислити, ми виходимо на ліпшу дорогу, аніж та, якою ми досі йшли, ми йдемо здобувати небо, не шкодуючи сил, бо
Це та слава неокрая,
Де не спить велике щастя
І величчя не дрімає.
Але ще набагато раніше, аніж Кальдеронів Сехисмундо, поважний Хорхе Манріке [99] Хорхе Манріке (Jorge Manrique, 1440 — бл. 1478) — іспанський поет аристократичного походження, хоробрий військовий. Найвідоміший його твір «Строфи, які уклав дон Хорхе Манріке на смерть магістра ордену Сантьяґо дона Родріґо Манріке, свого батька» (Coplas de Jorge Manrique a la muerte de su padre, 1476).
, оспівуючи смерть свого батька, дона Родріґо, володаря Сантьяґо, говорив нам про три види життя: життя плоті, життя слави й життя душі. Після багатьох подвигів спочив дон Родріґо:
…в Оканьї, де його оселя,
постукала до нього в двері
смерть зі словами:
«О добрий Лицарю, лишіте
сей світ облесливий назавше
з його олжею,
хай міць покаже знамениту
крицеве серце, скуштувавши
біди сієї.
Оскільки, ще живі та дужі,
так мало ви і неохоче
про славу дбали, —
чеснота хай у всеоружжі
зустріне кинуту вам в очі
гірку ухвалу.
Не побивайтеся, дійшовши
до рубежу страшної брані,
що вас чекає.
Адже життя інакше, довше
триватиме у славі й шані
й не дійде краю.
Хоч бути в шані за заслуги —
так само й се життя ні вічне,
ані справдешнє, —
та краще, втім, життя се друге,
аніж коротке блискавично
життя тутешнє.
Рушайте ж, маючи довіру,
і віру маючи невгнуту,
немов бескеття,
і маючи надію щиру,
що зможете собі здобути
життя ще й третє» [100] Цитується твір Хорхе Манріке «Строфи, які уклав дон Хорхе Манріке на смерть магістра ордену Сантьяґо дона Родріґо Манріке, свого батька» ( тут і далі — у перекладі Олени О'Лір ).
.
Тож чи не було б великим божевіллям дозволити собі втратити нескінченну славу заради слави скороминущої, вічність духу заради того, щоби наша слава тривала доти, доки триває світ, що є лише однією миттю вічності. Набагато доцільніше, прагнучи до слави небесної, здобути додатково і славу земну. Цю думку добре висловив Фернандо дель Пульґар [101] Фернандо дель Пульґар (Fernando del Pulgar, бл. 1436 — бл. 1493), автор книги «Світлі постаті мужів Кастілії» (Claros varones de Castilla, 1486). Його «Хроніка Католицьких Королів, дона Фернандо і доньї Ісабель» (Crónica de los señores Reyes Católicos don Fernando y doña Isabel, 1468–1490) залишилася незавершеною.
, радник, секретар і хроніст Королів-Католиків [102] Королі-Католики (los Reyes Católicos) — так в Іспанії називають Фердинанда (Фернандо) Араґонського (Fernando de Aragón, 1452–1516) та Ізабелу (Ісабель) Кастільську (Isabel de Castilla, 1451–1504), чий шлюб спричинив об’єднання двох найбільших королівств Піренейського півострова і поклав початок Іспанської імперії.
, який у своїй книзі «Світлі постаті мужів Кастілії», говорячи про графа де Аро, дона Педро Фернандеса де Веласко [103] Дон Педро Фернандес де Веласко (Don Pedro Fernández de Velasco, 1425–1492), граф де Apo (Haro), конетабль, наймогутніший феодал Старої Кастілії XV століття.
, пише, що «цей благородний граф, владарюючи не задля того, щоби задовольнити свої амбіції слави в цьому житті, а плекаючи спокусу здобути славу в житті вічному, правив нашою державою так справедливо, що одержав винагороду, яку дають лише за справжню доблесть: доблесть, володіючи якою, він здобув таку довіру й авторитет, що коли в королівстві виникала потреба знайти людину, якій можна було б доручити надзвичайно важливу справу — чи то йшлося про людей, чи про фортеці, чи про щось інше, не менш важливе, — її завжди довіряли йому». Тобто, поставивши собі за мету увійти до Царства Небесного та здобути прихильність Бога, здобути славу в іншому житті, він здобув додатково славу й у цьому, тож на цьому прикладі ми можемо вкотре переконатися, наскільки ліпше покладати свої головні надії на доблесть і прагнути зробити кар’єру святого, яка є набагато вигіднішою та прибутковішою в усьому.
І справді, земна діяльність святого дає найбільше задоволення і найбільший прибуток. Також Іньїґо де Лойола був у своїй юності, як розповідає отець Ріваденейра, другом рицарських романів і прагнув «здобути славу людини доблесті, честі та воєнної слави» («Житіє», книга II, розділ II). Але він читав і інші книги й «у великій згоді із внутрішнім покликом своєї душі хотів змінити своє життя і спрямувати корабель своїх думок до іншого порту, більш надійного, аніж попередні, і напнути нові вітрила, які він зіткав, і розплутати оману та сплетіння свого марнолюбства» (книга II, розділ II). То, може, й цей Іньїґо мав свою Альдонсу, за якою зітхав протягом багатьох років і яка потім спонукала його почати святе життя, після того як він дістав поранення в ногу?
Читать дальше