Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Й у стані такої глибокої туги, в такій жахливій тривозі духовної задухи, коли думки вислизають від тебе, ти несподівано злинеш угору в духовному злеті, щоб зібрати їх усі для сутнісного знання. І ти побачиш тоді, що світ — твоє творіння, а не твоя репрезентація, як стверджував великий німець. У результаті цих високих трудів тривоги ти добудешся до істини, яка є не віддзеркаленням усесвіту в людському розумі, а його розташуванням у серці. Тривога духу — це двері до сутнісної істини. Страждай для того, щоби вірити, а вірячи — жити. Проти всіх заперечень «логіки», яка керує видимими стосунками між речами, виступає їхнє ствердження. І хоч твоя голова повідомляє тобі, що одного дня твоя свідомість розчиниться в небутті, твоє серце, розбуджене й освітлене нескінченною тривогою, навчить тебе, що існує світ, який не керується раціональним розумом. Істина — це те, що спонукає нас жити, а не те, що спонукає нас думати.

Коли Дон Кіхот побачив ті образи, він пережив напад туги, раптовий, мов спалах блискавки. Такого з ним ще ніколи не бувало, то було щось надлюдське, неможливе для людей у їхньому буденному існуванні. Але чи маємо ми підстави дивуватися, що він пережив такий занепад духу, адже навіть Христос, пригнічений невимовним смутком в оливковому гаю, звернувся до Отця з проханням, аби його оминула ця гірка чаша? Дон Кіхот на якусь мить засумнівався у Славі, але вона, його кохана, тим часом вже полюбила його, а отже, стала йому матір’ю, бо кожна жінка, яка кохає по-справжньому, стає матір’ю для свого коханого. Чоловік здебільшого не усвідомлює, з якою глибокою ніжністю ставиться до нього жінка, аж доки не почує, як у хвилину глибокого смутку вона розпачливо заволає: «Сину мій!» — і по-материнському розкриє йому обійми. Уся любов жінки, якщо вона справжня й глибока, — це любов материнська; жінка всиновлює того, кого вона любить. У такий спосіб і Дульсінея стає духовною матір’ю, а не лише володаркою дум Дон Кіхота, і навіть якби йому захотілося скинути з себе ці материнські пута, ви побачили б, як вона знову накинула їх на нього, покликавши його ніжним голосом, — так корова, відчувши, що телятко відірвалося від її набряклого вимені й кудись побігло, весело вистрибуючи, кличе його назад, заповнивши лагідним муканням ту відстань, яка розділяє їх. Ви побачили б, як міцно їх об’єднує той зелений простір, на якому вони пасуться.

«Отак гомонячи-розмовляючи, в’їхали вони в ліс, що стояв осторонь дороги, і тут Дон Кіхот заплутався знеобачки в якісь зелені сіті, що були напнуті від дерева до дерева», і незабаром з’ясувалося, що їх тут понапинали вродливі дівчата та браві хлопці, перевдягнені в пастушок і пастухів, що захотіли утворити тут нову пасторальну Аркадію, декламуючи еклоги Ґарсіласо [104] Ґарсіласо де ла Веґа (Garcilaso de la Vega, 1501–1536) — іспанський поет доби Відродження, автор еклог, елегій, сонетів. та Камоенса [105] Луїс де Камоенс (Luís de Camóes, бл. 1525–1580) — португальський поет доби Відродження, автор сонетів, комедій, епічної поеми про плавання Васко да Ґами «Лузіади» (Os Lusíadas, 1572), яка оспівує героїзм і мужність португальців. . Вони впізнали Дон Кіхота й запросили його до своїх наметів, і він прийняв запрошення й пообідав у їхньому товаристві. І щоби виявити їм свою подяку й гідно заплатити за частування, він зохотився зробити для них те, що було в його спромозі, а саме — стати посеред битого шляху на Сараґосу і стояти там два дні без перерви, вимагаючи, щоб усі, кого він там зустріне, визнали, «що немає в світі вродливіших і люб’язніших панянок, як оці перебрані тут за пастушок, крім одної тільки незрівнянної Дульсінеї Тобоської», єдиної володарки його дум.

Ви тільки подивіться, як швидко повернувся до свого божевілля наш незрівнянний кабальєро! Саме тоді, коли він поринув у глибокі роздуми про марноту й божевілля своїх зусиль і своїх тяжких трудів, він заплутується в зелених сітях, що затягують його в новий сон божевілля й життя. І знову повертається наш кабальєро у сновидіння свого життя, в його великодушне божевілля, з новими силами виринувши з егоїстичного здорового глузду Алонсо Доброго. І саме тоді, повернувшись до свого благородного божевілля, він пропонує те, що він замислив учинити задля слави та честі людей, що так люб’язно його прийняли. Поринувши в бездонні глибини марноти людських трудів, він виринув звідти з новими силами й набрався нової творчої енергії як кабальєро віри, так само, як Антея, що набував силу, доторкнувшись до своєї Матері-Землі; і повернувся до діяльності, натхненної святим смиренням і такої, що ніколи не обертається, як не повинна була обертатися жінка Лота, обличчям до минулого, а завжди спрямовує себе до майбутнього — єдиного царства ідеалу.