Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

І той же таки Санчо, який нападає на свого пана і ставить коліно йому на груди, зачепившись головою за людські ноги, які звисають із дерева, у чоботях і в панчохах, тремтить від страху і кличе Дон Кіхота, щоб той підбадьорив його і підтримав.

Не встиг він повстати проти свого пана та природного заступника з революційним криком: «Я сам собі пан!» — як уже й перестав бути сам собі паном і затремтів від страху, коли зачепився головою об людські ноги в чоботях і став гукати свого пана та природного заступника, щоби той допоміг йому подолати страх. І Дон Кіхот — а хто став би сумніватися в цьому! — прийшов йому на допомогу, бо він був добрий. І припустив, що то ноги розбійників та гультіпак, яких повішали на деревах.

«Той здогад виявився слушним. Як уже розвидніло, звели наші очі й побачили, що з дубів справді гронами звисають трупи розбишак. А як настав білий день, мусили злякатися не мертвих уже, а живісіньких розбишак: душ, може, з сорок обскочили їх зненацька й загукали по-каталонськи, щоб стояли тихо і ждали, поки прийде отаман. Дон Кіхот був спішений, кінь незагнузданий, спис до стовбура приставлений — як тут будеш боронитись? Отож схрестив руки на грудях, похилив голову і ждав якоїсь слушнішої нагоди». Зразкова поведінка зразкового кабальєро! Як добре навчили його розуму глузливі витівки дуків, ратиці бугаїв і напад Санчо! Він передчуває, хоч ще цього й не усвідомлює, наближення смерті.

З’явився отаман, Роке Ґінарт, побачив засмученого Дон Кіхота і його підбадьорив. Він чув про нього. А Дон Кіхот у такий спосіб познайомився з дружною республікою розбійників і спробував переконати словами, а не примусити силою Роке Ґінарта, щоби той став мандрівним рицарем. Завдяки тій зустрічі кабальєро познайомився з життям розбійників, таким схожим на життя мандрівних рицарів, і йому сподобалося, як справедливо вони ділили між собою здобич і як великодушно ставилися до подорожніх. І він, Дон Кіхот, що відпустив на волю каторжників, викликавши таке обурення поважних осіб, не визнав за потрібне втручатися в життя цієї республіки розбишак.

Принцип справедливого розподілу здобичі та добрий порядок, якого всі при цьому дотримувались у ватазі Роке Ґінарта, є неодмінною умовою існування будь-якої спільноти розбійників. Фернандо дель Пульґар, говорячи у своєму трактаті «Світлі постаті мужів Кастілії» про розбійника Родріґо де Вільяндрандо [112] Родріґо де Вільяндрандо (Rodrigo de Villandrando, 1386–1457) — граф де Рібадео (conde de Ribadeo), іспанський військовий, капітан підрозділу найманців протягом фінальної фази Столітньої війни. , графа де Рібадео, який зі своїми бандами і своєю великою потугою «грабував, палив, руйнував, зрівнював зі землею та пустошив міста, містечка та села Бургундії і Франції», розповідає нам, що він «дотримувався двох неодмінних умов: по-перше, пильно стежив, аби панувала справедливість поміж людей, які перебували під його владою, а по-друге, вимагав, аби там ніхто не чинив ані насильства, ані грабунку, ані будь-якого іншого злочину; а якщо хтось ці правила порушував, то він карав його власними руками». З цього видно, що в надрах спільнот, організованих для грабунку, дуже суворо карають за грабунок, так само як у війську, організованому для битви та руйнування, суворо заборонено битися один із одним, бо така практика призвела б до розпаду війська. Тому ми маємо всі підстави вважати, що всі види людського правосуддя та людської справедливості виникли з факту існування людської несправедливості. Принципи справедливості та порядку виникли у світі для того, щоби стримувати насильство й безлад. Цілком слушно стверджував один мислитель, що з перших розбійників, яким стали давати платню, виникла наша жандармерія. І римляни, які сформулювали принципи права, що досі існують, ita ius esto [113] Хай це буде правом ( з лат., прим. перекл .). , хто вони були, як не розбійники, що почали своє життя з грабунків, згідно з легендою, яку вони ж таки і склали?

Гадаю, читач зі мною погодиться, коли добре над цим поміркує, що наші моральні та юридичні правила народилися з насильства, бо коли люди хочуть убити якусь спільноту, перед ними ставлять вимогу, щоби вони не вбивали одне одного і щоби не грабували одне одного, бо лише так вони зможуть об’єднатися і вбивати та грабувати ватагою. Такими є справжнє походження та родовід наших законів і наших принципів; таким є джерело моралі, якою ми нині користуємося. Це походження й цей родовід відкривається в ній, і тому ми схильні прощати Роке Ґінартів і навіть відчуваємо до них симпатію, бо в них немає ні двоєдушності, ні фальші, їхні банди є такими, якими вони насправді є, тоді як народи й нації, які стверджують, ніби вони шанують право і служать культурі та миру, є суспільствами, що складаються з фарисеїв. Чи ви знаєте бодай одну націю, бодай одне організоване людське суспільство, де можна було б виявити бодай одну донкіхотівську рису?