Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Але в такому разі, ми ніколи не зможемо бути в чомусь упевнені! — вигукнете ви. — З такими доктринами неможливий ніякий суспільний порядок! Але хто вам сказав, боягузливі душі, що людина повинна підкоряти свою долю встановленню суспільного порядку на землі та необхідності уникати тієї видимої шкоди, яку ми називаємо злочинами та правопорушеннями? О, бідолашні люди, ви завжди бачитимете в Богові страхопуда або жандарма, а не Отця, який завжди прощає Своїх дітей, адже вони справді Його діти, народжені з Його лона, і як діти Божі вони завжди добрі у своїй глибині, навіть якщо самі вони цього не знають і в це не вірять. Тож для мене Роке Ґінарт та його товариші є ліпшими, аніж вони самі про себе думали. Добрий Роке визнавав непривабливість своєї професії, але відчував себе прив’язаним до неї як до своєї фатальної долі. Такою була його зірка. І він міг разом із ґаучо Мартіном Ф’єрро промовити такі слова:

І, повертаючись до нашої історії, нам варто згадати, щó писав дон Франсіско Мануель де Мело [120] Дон Франсіско Мануель де Мело (Francisco Manuel de Meló, 1608–1666) — португальський письменник, політик і військовий, писав португальською й іспанською мовами, автор книги «Історія рухів та збройної боротьби за незалежність Каталонії в часи Філіпа IV» (Historia de los movimientos, separación y guerra de Cataluña en tiempo de Felipe IV, 1645). у своєму трактаті «Історія рухів та збройної боротьби за незалежність Каталонії в часи Філіпа IV», опублікованому через якихось сорок років по тому, як побачила світ історія нашого кабальєро. Розповідаючи про каталонців, «здебільшого людей надзвичайно твердої вдачі, дуже вразливих до будь-якої кривди, а тому схильних до помсти», він додає: «Їхня земля з її суворим ландшафтом настроює їхній мстивий дух на жахливі вчинки з найменшої нагоди; чоловік невдоволений або скривджений покидає своє село й іде жити в лісі, де йому доводиться ходити важкими гірськими стежками, які постійно то круто спускаються вниз, то стрімко підіймаються вгору; не маючи інших причин, аніж власне нахабство, одні там переслідують інших; і ті, й ті змагаються між собою в умінні ображати ближнього та обкладати його брутальною лайкою. Вони стверджують, що працюють протягом того часу, який вони проводять у такий спосіб, тобто творити безлад — для них робота. У них не буває такого випадку, коли хтось вважав би себе скривдженим, і йому відразу ж не прийшли б на допомогу його родичі та друзі». І потім він розповідає про знамениті розбійницькі ватаги Нароса й Кадельса, що «були не менш відомі й завдавали не меншої шкоди своїй батьківщині, аніж міланські ґвельфи та ґібеліни [121] Ґвельфи — політичне угруповання в Італії XII–XV століть, що боролося проти намагань імператорів Священної Римської імперії утвердитися на Апеннінському півострові; підтримували Папу Римського і прагнули республіканського ладу. Ґібеліни — політичне угруповання, прихильне до німецьких імператорів і аристократичної форми правління. , флорентійські Пафо та Медічі [122] Представники двох аристократичних родин у Флоренції, що ворогували між собою. , наварські Бомонтеси і Арґамонтеси [123] Представники двох ворожих угруповань, що виникли під час так званої Наварської громадянської війни — конфлікту з приводу порядку успадкування Наварського престолу між 1451 і 1455 роками. Бомонтеси підтримували права принца Карла Віанського на трон Наварри і незалежність останньої від Араґону та Кастілії протягом XV–XVI століть. Отримали таку назву, тому що об’єдналися навколо аристократів Луїса і Хуана де Бомонт. Їхніми супротивниками були арґамонтеси — представники старовинного аристократичного угруповання родини Арґамонт, які пристали на бік Хуана II Араґонського. і Ґамбоїни і Оньясіни [124] Учасники так званих воєн угруповань (Guerras de los bandos) у Країні Басків протягом XIV і XV століть, що були спровоковані різними типами конфліктів: між аристократією і селянами, аристократією і містами, а також непорозуміннями всередині самої аристократії. Одне угруповання об’єдналося навколо родини Ґамбо (вони були союзниками арґамонтесів), а друге — навколо родини Оньяс (союзники бомонтесів). у стародавній Біскаї.

До банди Нароса належав і Роке Ґінарт, тож він послав гінця в Барселону до одного зі своїх друзів, повідомляючи його, «що зараз при ньому преславний Дон Кіхот з Ламанчі, той самий мандрований рицар, про якого стільки балачок, і запевнив його, що це найутішніша і найрозумніша людина в світі і що через чотири дні, він, Роке, пристановить його в повному обладунку, верхи на Росинанті, на міське набережжя, а вкупі з ним і його джуру Санчо, верхи на ослі. Хай він цюю вістку передасть і своїм приятелям Ньяррам, аби ті повеселилися. Він, Роке, хотів би позбавити цієї втіхи Кадаллів, своїх ворогів, але се неможливо, бо Дон Кіхотові химороди і премудрощі, а зарівно й дотепування його джури Санчо Панси не можуть не потішати цілий світ». Бідолашний Дон Кіхот, його вже хотіли монополізувати для однієї банди, щоб він розважав лише їх! На таке спроможні лише каталонці, навіть якщо вони розбійники!