Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Через три дні «ледь утоптаними путівцями, манівцями, сакмами Роке, Дон Кіхот і Санчо вкупі з шістьма чухраями дісталися Барселони». На набережну вони виїхали вночі перед Головосіком, і тут Роке попрощався з ними, давши Санчо десять талярів, які він пообіцяв йому раніше.

І ось ми бачимо Дон Кіхота в місті, і то не в будь-якому, а в Барселоні, великій і квітучій столиці графства, «виталищі гречності, притулку для чужесторонців, приюті для збідованих, вітчизні сміливців, помстительці скривджених, любому схроні для щирої дружби, місті, такому затишному й мальовничому, як ні одне на світі», як описує його історик далі, в розділі LXXII. Там, коли почало розвиднятися, він спрямував свій погляд на море, яке здалося йому широким і безкраїм, побачив галери й відчув атмосферу свята. А потім приїхала міська ватага друзів Роке, вершники оточили Дон Кіхота і під передзвін брязкалець та удари бубнів повели його до міста. Під час цієї подорожі хлопчаки підклали Росинантові під хвоста терня, і знавісніла від болю шкапа скинула Дон Кіхота на землю.

От ти й зробився, сеньйоре мій Дон Кіхоте, посміховиськом для всього міста й іграшкою в руках вуличних хлопчаків. Навіщо ти покинув поля і свої вільні дороги, єдиний терен, придатний для твого героїзму? Там, у Барселоні, його вивели на балкон, що нависав над однією з головних вулиць міста, «напоказ усім людям і вуличникам, які торопіли на нього, як на мавпу»; там його вивезли прогулятися вулицями, але він їхав не на Росинанті, а на «добренному мулі-тихоході, окритому багатим чапраком. На спину Дон Кіхотові непомітно начепили пергамен» із написом, що це Дон Кіхот із Ламанчі, й тому, на превелику радість кабальєро, його впізнавали всі хлопчаки, які раніше ніколи його не бачили.

Бідолашний Дон Кіхот, якого вели по місту, наче зраненого Христа, з написом Ессе homo [125] Ессе homo («Оце людина!») — так Пилат назвав Христа перед синедріоном (Ів. 19:5). на спині! Ти вже перетворився на міську дивовижу. І не бракувало людей на вулиці, які називали тебе божевільним і докоряли тобі за твоє божевілля. А потім у домі дона Антоніо Морено, в якому він був гостем, влаштували вечірку й примусили його танцювати, аж поки він мусив сісти посеред зали на підлогу, до краю виснажений і змучений такими стомливими танцями.

Цей день був для Дон Кіхота найсумнішим з усіх тих нещасливих днів, які довелося йому пережити після зустрічі з дуками. Спочатку його водили вулицями, перетворивши на мавпу для хлопчаків, а потім примусили танцювати. До нього ставилися як до іграшки, до дзиґи, до ящірки. Саме тепер, саме тепер, мій сеньйоре, треба нам пильніше придивитися до тебе; саме тепер твої прихильники повинні випробувати свою віру в тебе. «Який танцюрист! Який танцюрист!» — має звичай кричати іспанська юрба, коли хоче когось висміяти й принизити. Тому й примусили тебе, мій сеньйоре Дон Кіхоте, танцювати в Барселоні до цілковитого виснаження.

Бути мішенню пустої цікавості натовпу; чути, як, проминаючи тебе, вони кажуть одне одному впівголоса: «Ось цей! Ось цей!»; витримувати погляди йолопів, які дивляться на тебе лише тому, що десь читали або чули про тебе, розуміючи, що ці люди нічого не знають про твої діяння, як не знали про подвиги Дон Кіхота, а ще менше знали про його героїчний дух, ті хлоп’яки, які дражнили його на вулицях Барселони і для яких він був лише людиною з натовпу, — ви знаєте, що це таке? Ви розумієте, щó для вас означає, коли повсюди знають лише ваше ім’я, не маючи найменшого уявлення про ваші діяння? Цілком може статися, що мої коментарі на тему життя мого сеньйора Дон Кіхота спричинять у нашій Іспанії, як уже спричинили кілька інших моїх праць, багато галасу та дискусій; так може бути, але запевняю вас, що найбільше обурюватимуться й галасуватимуть ті, хто їх не читав і не читатиме. До того ж надто жалюгідною здається мені людина, яка віддає перевагу імені без діянь перед діяннями без імені; вона воліє залишити свій образ, викарбуваний на міді, аніж чисте золото свого духу, на якому, проте, були б стерті образ і легенда.

Там, у працьовитому місті Барселона, Дон Кіхот також мав нагоду ознайомитися з деякими досягненнями людської майстерності. Там він бачив і чув зачаровану голову; там він відвідав друкарню. «Сталося так, що, йдучи якоюсь вулицею, Дон Кіхот звів очі й побачив над дверима напис буйними літерами: “Тут друкуються книжки”; це врадувало його непомалу, оскільки друкарні він ще зроду не бачив, і йому хотілося узнати, як там усе влаштовано». Така цікавість здається цілком природною для людини, яка шукала в книжках бальзаму від надто сильного кохання і яку саме книжки спонукали вирушити на пошуки ризикованого щастя на дорогах слави. Уявіть собі п’ятдесятирічного ідальґо, який у глухому закутні провінції Ламанча рятувався від самотності читанням, для якого більше, аніж для будь-кого іншого, книжки були вірними друзями, і ви зрозумієте, в якому стані духу він увійшов до друкарні. Він поводився там дуже коректно й виявив певне знання тосканського діалекту італійської мови, продекламувавши кілька рядків з Аріосто [126] Людовіко Аріосто (Ludovico Ariosto, 1474–1533), італійський поет доби Відродження, автор героїчної поеми «Несамовитий Ролянд» (Orlando furioso, 1516), продовження «Закоханого Ролянда» (1495) Маттео Боярдо (1441–1494). , і навіть висловив там кілька іронічних зауважень на адресу перекладачів та перекладів.