Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

О мій Дон Кіхоте, і як же близько ти підійшов до свого вічного спасіння, бо ти вже вилікувався від своєї самовпевненості й уже не говориш про міць своєї правиці, а визнаєш свою слабкість! Певне, тебе очистило світло твоєї близької смерті! Твій голос тепер звучить ніби з могили; ніби з могили світу, який глузує з героїв і водить їх вулицями, наліпивши свої пергамени їм на спину! Переможений, скривджений, сумний і зажурений, і, знаючи про свою слабкість, ти все ще називаєш Дульсінею Тобоську найгарнішою жінкою світу. О великодушний кабальєро! Ти не такий, як ті шукачі Слави, котрі, побачивши, що вона зневажила їх, ображають її, принижують, називають її пустою і навіть згубною; ти не належиш до тих, хто звинувачує Славу у своїх власних слабкостях і в тому, що ти не зміг здобути її; ти, переможений і зневажений, волієш померти, але не відмовитися від тієї, котра вивела тебе на дорогу твого героїзму.

І ти поводишся так тому, що ти зберіг віру в неї, у свою Дульсінею; твої почуття підказують тобі, що, хоч і здається, ніби вона покинула тебе, ніби дозволила, щоб тебе було переможено, вона зробила це тільки для того, щоби потім стиснути тебе у своїх трепетних обіймах із палкою любов’ю і пригорнути до своїх гарячих грудей, аж поки закалатають в одному ритмі її серце і твоє серце, а твої уста зіллються з її устами, і вона вдихатиме твій подих, а ти її, й ваші уста навіки застигнуть у нескінченному поцілунку вічної слави й вічного кохання. Вона дозволила, щоби тебе було переможено, щоби ти зрозумів, що не потузі своєї правиці, а любові, яку ти плекав до неї, ти завдячуєш своє життя вічне. Ти кохав її, непереможний Кабальєро Віри, любов’ю незвичайною і великою, любов’ю, яка живилася тією байдужістю та неприйняттям, на яке вона наражалася. Навіть коли ти побачив її перетвореною на бридку селючку, це не зламало твою мужність і не наповнило тебе пихатим відчуттям своєї переваги. І коли ти зазнав поразки у двобої, непереможний кабальєро, твоїм криком тріумфу було проголосити незрівнянну красу Дульсінеї.

І коли ми, твої прихильники, зазнаємо поразки, коли світ розбиває і розчавлює нам серце і ми втрачаємо всі надії, наділи нас мужністю, кабальєро, щоб ми могли прокричати з самого дна нашої нікчемної буденності: о життя, обернися до нас усією своєю повнотою! А що, як я помру, звернувшись до життя з таким проханням? Нехай і так, моя смерть надасть йому ще більшої величі. А що, як мене переможуть, коли я битимуся за свою істину? Це не має значення! Це не має значення, бо вона житиме і, живучи, покаже, що вона залежить не від мене, а лише від самої себе.

Бо йдеться не про мене, невпевненого в собі й безпорадного; ідеться не про того мене, який вийшов із землі й у землю одного дня повернеться, ідеться не про того мене, якому доводиться боротись і перемагати; ідеться не про того мене, а йдеться про мою істину, про мене вічного, мого заступника і мій зразок, який існує з незапам’ятних давен та існуватиме до кінця часів; це моя ідея, це те уявлення, яке має про мене Бог, Свідомість Усесвіту. І ця моя ідея, це божественне уявлення про мене, ця моя Дульсінея, стає ще грандіознішою і прекраснішою, коли я буду переможений і помру. Уся проблема в цьому: або ти заплямуєш свою ідею і зітреш її, і зробиш так, що Бог про тебе забуде; або ти принесеш у жертву себе задля неї і зробиш так, що вона випливе на поверхню і завжди житиме у вічній і нескінченній Свідомості Усесвіту. Або Бог, або забуття.

Якщо для того, щоб не згорів твій ґніт, ти погасиш світло; якщо заради того, щоб зберегти своє життя, ти розтринькаєш свою ідею, Бог більше ніколи не згадає про тебе, утопивши тебе у своєму забутті, нескінченно глибокому, як і Його прощення. І немає іншого пекла, аніж це: коли Бог про нас забуває і ми повертаємося в ту несвідомість, із якої вийшли. «Спогадай мене, Господи», — скажімо разом із тим розбійником, який помер на хресті, поруч з Ісусом (Луки, XXIII, 42). Спогадай мене, Господи, і нехай моє життя буде оживленням божественного уявлення про мене, і якщо я втрачу його, якщо поховаю його у своєму тілі, якщо дозволю йому померти у своєму ницому та земному «я», тоді горе мені, Господи, бо якщо Ти навіть мене простиш, Ти забудеш про мене! Якщо я прагнутиму до Тебе, я житиму в Тобі; якщо ж я відійду від Тебе, то опинюся в тому, що Тобі не належить, провалюся в те єдине, що перебуває поза Тобою, — в ніщо.

І переможець Дон Кіхота, рицар Місяця-Білозора, якого також пробудила від сільської сплячки любов до Дульсінеї, не вбиває кабальєро, а лише вигукує: «Хай живе і пишає у всій своїй славі ліпота сеньйори Дульсінеї з Тобоса!» — і задовольняється тим, що просить переможеного повернутися у своє село…, цим вимагаючи від нього, не більше й не менше, щоби він повернувся додому й помер там пристойною смертю! Самсон Карраско, бакаляр із Саламанки, а рицар Місяця-Білозора був не хто інший, як він, також виїхав у світ у пошуках слави і для того, щоби слава поєднала його ім’я з ім’ям Дон Кіхота. А може, й для того, щоби стати гідним погляду тієї андалуски Касільди, в яку він закохався, зустрівши її на вуличках золотого міста [128] Ідеться про Саламанку, місто, через яке протікає річка Тормес і будинки в якому споруджені з цеглин золотавого відтінку. Ласарільйо з Тормеса [129] Персонаж першого іспанського шахрайського роману «Ласарільйо з Тормеса» (La vida de Lazarillo de Tormes y de sus sus fortunas y adversidades, 1554). ?