Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Нехай живе Дон Кіхот! Нехай живе Дон Кіхот, переможений і жорстоко скривджений! Нехай живе Дон Кіхот мертвий! Нехай живе Дон Кіхот! Обдаруй нас своїм божевіллям і дозволь мені відітхнути, прихилившись до тебе! Якби ти знав, як я страждаю, мій Дон Кіхоте, тут, між твоїми співвітчизниками, усе божевілля яких ти забрав собі, залишивши їм лише нахабне самовдоволення, яке згубило тебе… Якби ти знав, як вони зневажають через свою дурну й безглузду схильність до тверезої поведінки та тверезого мислення будь-яке бродіння духу та будь-які інтимні почуття! Якби ти знав, з якою ослячою поважністю вони сміються з усього, що здається їм божевіллям, і як їх тішить усе, що вони вважають маячнею! О мій Дон Кіхоте, якою пихою, якою дурною пихою є мовчазна пиха тих ідіотів, які вважають парадоксальним усе те, що не позначене якоюсь етикеткою в їхньому мозку, і прагненням до хворобливої оригінальності — будь-який політ духу! Для них не існує гарячих сліз, пролитих у мовчанці, у таємничій мовчанці, бо для цих дикунів усе давно вирішено; вони не знають, щó таке тривога душі, бо вважають, що від народження їх обдаровано абсолютною істиною; для них існують лише догми, формули та рецепти. Усі вони наділені душами бакалярів. І хоч вони ненавидять Барселону, а проте приїздять до Барселони й там тебе перемагають.

«Шість день пролежав Дон Кіхот у постелі, ослаблий, сумний, задумливий і похмурий, перебираючи в думці перебіг своєї поразки поєдинкової», і не допомогли йому навіть утішання та поради вірного Санчо, якому здавалося, що найбільше втратив він, попри те, що невдачі зазнав його пан. І через кілька днів вони вирушили назад до свого села. «Дон Кіхот без озброї, в подорожньому строї, а Санчо пішки, бо Сірого обв’юковано бойовою справою». З цього було видно, що Дон Кіхот переможений; можна тільки поспівчувати рицарям, які змушені везти своє бойове спорядження, нав’ючивши його на осла.

Дорогою вони перестріли лакея Тосілоса, що розповів, як дуки звеліли його відшмагати, і про те, що донья Родріґес повернулася в Кастілію, а її дочка мусила піти в монастир. Так закінчилася одна з тих пригод Дон Кіхота, які він вважав найуспішнішими.

Ось так верстали вони дорогу, аж прибули до того місця, де вони зустрілися «з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію». І впізнавши те місце, Дон Кіхот сказав: «І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти Пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овочем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих».

Боже мій, як же правильно кажуть, що всяк по-своєму з глузду зсовується, і як добре знала свого дядька небога Дон Кіхота, коли тоді, як парох і цирульник робили огляд книгозбірні Дон Кіхота й вирішили не кидати у вогонь книжечок з віршами, наприклад «Діани» Хорхе де Монтемайора, промовила: «Ох, добродію, краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком; ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна».

Схоже, коли Дон Кіхот повертався з Барселони, то він уже був готовий вилікуватися від свого героїчного божевілля й підготуватися до пристойної смерті, але, побачивши луг, на якому нещодавно зустрічався з тими пастухами та пастушками, знову почав мріяти про вічну славу не лише в нинішніх, а й у прийдешніх віках. Бо саме в цьому була суть його божевілля, головна пружина його діяльності, саме в цьому була та причина, як ми змогли переконатися, повернувшись до самого початку його історії, що спонукала його стати мандрівним рицарем. Прагнення до слави формує внутрішній дух донкіхотизму, його сутність і резон його буття, і якщо не вдається задовольнити його, перемагаючи велетнів і виправляючи кривди, то його задовольняють, співаючи під місяцем і пасучи овець. Суть у тому, щоби прославити своє ім’я на віки, залишитися в людській пам’яті. Суть у тому, щоби не померти! Щоби не померти! Не померти! Ось де найглибший корінь, корінь усіх коренів донкіхотівського божевілля. Не померти! Не померти! Прагнення жити; прагнення до життя вічного — ось що привело тебе до безсмертя, мій сеньйоре Дон Кіхоте; мрією твого життя була мрія не померти.