Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї й кинув свій виклик. І тут читач скаже те, що він уже кілька разів говорив про цю дивовижну історію: що спільного має істинність твердження з доблестю того, хто його висловлює й боронить міццю своєї руки? Якщо той, хто висловлює якусь думку, перемагає у збройному двобої, то чи від цього те, що він стверджує, стає більш істинним, аніж те, що стверджує переможений?
Я вже говорив тобі, читачу, що радше мученики створюють віру, аніж віра створює мучеників. А віра створює істину.
Істина не боїться ні глузів, ні гри, вона — донька віри,
вона — скеля, що витримує натиск вітру й води,
як сказав у відомому романсі Родріґо де Вівар,
…вклякши перед державцем
Поруч тих, що судити їх десять літ тому брався.
Я повторюю, що коли в результаті нашої діяльності ми досягаємо своєї мети, то саме наша діяльність створює істину. Тож забудь про логіку. І хіба змогли б люди створювати речі й досягати своїх цілей, якби вони не підтримували їх своєю доблестю? Саме люди роблять істинним задум, який перемагає завдяки силі духу й руки того, хто його звершує, і, зробивши його істинним, домагаються успіху у своїй діяльності. Отже, руки справджують те, що стверджує язик, і цілковиту слушність мав Педро Вермуес [106] Другорядний персонаж поеми «Пісня про мого Сіда», вірний підданий Сіда.
, коли сказав Феррандо, принцові Каріонському, в тих знаменитих кортесах [107] Феррандо (Фернандо) Ґонсалес, один із двох інфантів де Карріон. Брати (другого інфанта звали Дієґо Ґонсалес) попросили Сіда видати за них заміж його доньок — донью Ельвіру і донью Соль, а потім кинули їх у лісі, тяжко побивши і познущавшись із них. Король Альфонс скликав кортеси — станово-представницькі збори — для того, щоби судити інфантів Карріонських.
:
Перед Сідом моїм і всіма ти похвастав,
Що мавра убив і мечем битись майстер;
Тобі віру йняли, не знаючи правди:
Ти — добрий хвалько, а воїн — поганий.
Твоя мова — порожня, і язик меле марно [108] Пісня про мого Сіда, 3324–3328 ( у перекладі Олени О’Лір ).
.
І далі він кидає йому в очі звинувачення, що той утік від лева, якого посоромив Сід, — отож його вихваляння були ще більш марними, а потім він ще й покинув свою дружину, доньку Сіда, а отже,
Якщо покинув їх, чого ти вартий? [109] Там само. — 3334.
А наприкінці вигукує:
Усе, що я сказав, — то правда [110] Там само. — 3357.
.
Усі повірили Феррандо, але тільки томý, що не знали правди: він був добрий хвалько, але «воїн поганий». «Язик меле марно» — то як ти смієш говорити?
У нас ще знайдеться чимало схоластичних блощиць, які можуть звинуватити мене в тому, що я змішую логічну істину з істиною моральною, а оману — з брехнею, і що бувають випадки, коли людина починає діяти під впливом очевидної ілюзії, а проте досягає своєї мети. На це я відповідаю, що в такому разі ілюзія — це ще більш істинна істина і що не існує авторитетнішої логіки, ніж мораль. І все, що я кажу, — правда. І так воно є.
Отож Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї, кинув свій виклик, і саме тоді його повалив і пройшовся по ньому потоптом табун биків та волів. Так уже ведеться на цьому світі, що, коли рицарі виходять на бій боронити істину, набігають бики, а іноді й воли, і проходяться по них потоптом.
Де розповідається про незвичайну подію або, коли хочете, й пригоду, що приключилась Дон Кіхотові
Зрештою, Дон Кіхот таки зіп’явся на ноги й, навіть не попрощавшись із жителями вигаданої Аркадії, рушив у дальшу подорож, ще більш засмучений, аніж доти. Бо він виїхав засмучений уже з дому дуків. І коли Санчо почав закусувати, він йому сказав: «Їж, їж, друже Санчо! Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих». А я нехай умру! А я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих! Чи в ті хвилини не думав ти, бідолашний кабальєро, про зачарування Дульсінеї, і чи не думав твій Алонсо про чари його Альдонси?
«Я, Санчо, — провадив Дон Кіхот, — на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти — щоб умерти, ївши». Надзвичайно влучне висловлювання! Атож, герої всіх різновидів народжуються для того, щоб жити, постійно вмираючи. Коли кабальєро побачив, як його «потоптано, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк», він вирішив померти з голоду. Невідворотність смерті, яка наближалася до нього швидкими кроками, осяяла йому розум і розвіяла темряву божевілля, що огортала його. Тепер він уже розумів, що по ньому пройшлися потоптом брудні й нечисті тварини, і він уже не думав, що йшлося про витівки якихось недоброзичливо настроєних проти до нього чарівників.
Читать дальше