Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї й кинув свій виклик. І тут читач скаже те, що він уже кілька разів говорив про цю дивовижну історію: що спільного має істинність твердження з доблестю того, хто його висловлює й боронить міццю своєї руки? Якщо той, хто висловлює якусь думку, перемагає у збройному двобої, то чи від цього те, що він стверджує, стає більш істинним, аніж те, що стверджує переможений?

Я вже говорив тобі, читачу, що радше мученики створюють віру, аніж віра створює мучеників. А віра створює істину.

як сказав у відомому романсі Родріґо де Вівар,

Я повторюю, що коли в результаті нашої діяльності ми досягаємо своєї мети, то саме наша діяльність створює істину. Тож забудь про логіку. І хіба змогли б люди створювати речі й досягати своїх цілей, якби вони не підтримували їх своєю доблестю? Саме люди роблять істинним задум, який перемагає завдяки силі духу й руки того, хто його звершує, і, зробивши його істинним, домагаються успіху у своїй діяльності. Отже, руки справджують те, що стверджує язик, і цілковиту слушність мав Педро Вермуес [106] Другорядний персонаж поеми «Пісня про мого Сіда», вірний підданий Сіда. , коли сказав Феррандо, принцові Каріонському, в тих знаменитих кортесах [107] Феррандо (Фернандо) Ґонсалес, один із двох інфантів де Карріон. Брати (другого інфанта звали Дієґо Ґонсалес) попросили Сіда видати за них заміж його доньок — донью Ельвіру і донью Соль, а потім кинули їх у лісі, тяжко побивши і познущавшись із них. Король Альфонс скликав кортеси — станово-представницькі збори — для того, щоби судити інфантів Карріонських. :

І далі він кидає йому в очі звинувачення, що той утік від лева, якого посоромив Сід, — отож його вихваляння були ще більш марними, а потім він ще й покинув свою дружину, доньку Сіда, а отже,

А наприкінці вигукує:

Усі повірили Феррандо, але тільки томý, що не знали правди: він був добрий хвалько, але «воїн поганий». «Язик меле марно» — то як ти смієш говорити?

У нас ще знайдеться чимало схоластичних блощиць, які можуть звинуватити мене в тому, що я змішую логічну істину з істиною моральною, а оману — з брехнею, і що бувають випадки, коли людина починає діяти під впливом очевидної ілюзії, а проте досягає своєї мети. На це я відповідаю, що в такому разі ілюзія — це ще більш істинна істина і що не існує авторитетнішої логіки, ніж мораль. І все, що я кажу, — правда. І так воно є.

Отож Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї, кинув свій виклик, і саме тоді його повалив і пройшовся по ньому потоптом табун биків та волів. Так уже ведеться на цьому світі, що, коли рицарі виходять на бій боронити істину, набігають бики, а іноді й воли, і проходяться по них потоптом.

Зрештою, Дон Кіхот таки зіп’явся на ноги й, навіть не попрощавшись із жителями вигаданої Аркадії, рушив у дальшу подорож, ще більш засмучений, аніж доти. Бо він виїхав засмучений уже з дому дуків. І коли Санчо почав закусувати, він йому сказав: «Їж, їж, друже Санчо! Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих». А я нехай умру! А я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих! Чи в ті хвилини не думав ти, бідолашний кабальєро, про зачарування Дульсінеї, і чи не думав твій Алонсо про чари його Альдонси?

«Я, Санчо, — провадив Дон Кіхот, — на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти — щоб умерти, ївши». Надзвичайно влучне висловлювання! Атож, герої всіх різновидів народжуються для того, щоб жити, постійно вмираючи. Коли кабальєро побачив, як його «потоптано, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк», він вирішив померти з голоду. Невідворотність смерті, яка наближалася до нього швидкими кроками, осяяла йому розум і розвіяла темряву божевілля, що огортала його. Тепер він уже розумів, що по ньому пройшлися потоптом брудні й нечисті тварини, і він уже не думав, що йшлося про витівки якихось недоброзичливо настроєних проти до нього чарівників.