Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

І хіба в ті короткі хвилини свого тимчасового відчарування, мій бідолашний кабальєро, до тебе не прилетів спогад про ту веселу й балакучу Альдонсу, за якою ти зітхав протягом дванадцятьох років, хоч і бачив її лише чотири рази? «Та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди…», — сказав ти, мій бідолашний Дон Кіхоте, а тим часом у тобі снував свої думки Алонсо Кіхано: о якби неможливе, попри свою неможливість, здійснилося завдяки моєму божевіллю, якби Альдонса, зворушена співчуттям і зачарована божевіллям моїх подвигів, прийшла й зламала мою сором’язливість, сором’язливість бідолашного ідальґо, вже немолодого й переповненого коханням, о, тоді «моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, ніж дотепер», спрямував би свої кроки до життя, ощасливленого коханням! О, моя Альдонсо, моя Альдонсо, ти могла б вивести мене на кращу дорогу, аніж та, яку я собі обрав, але… вже пізно! Я зустрів тебе надто пізно у своєму житті! О, таємниці часу! З тобою я був би героєм, але героєм без божевілля; якби я був із тобою, мої героїчні зусилля були б спрямовані на подвиги іншого виду та іншої значущості; з тобою я не був би посміховиськом в очах інших, я воював би на полях слави за свою батьківщину!

А тепер залишмо Алонсо Доброго й вернімося до Дон Кіхота, щоби послухати кабальєро, який узявся за шляхетну справу виправити всі кривди у світі, щоби завдяки цьому здобути собі вічну славу, вернімося й послухаймо, як він зізнається в тому, що не знає, чого вдалося йому досягти своїми трудами, й подивімося, як він обертає свій погляд на спасіння своєї душі, яка прагне потрапити на небо.

«Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» — сказано в Євангелії (Матвія, XVI, 26).

Ті слова Дон Кіхота, якими він висловив своє розчарування у своїх діяннях, те його повернення до здорового глузду Алонсо Доброго, цілком очевидно свідчать про його духовну спорідненість із містиками його кастільської батьківщини, з тими душами, яких змагала туга за сухими високогір’ями, де вони жили, й за лагідною прозорістю низького неба, під яким вони терпіли своє покарання. То була також туга душі, яка страждає від самоти.

Навіщо так тяжко трудитися? Навіщо все? Чи не ліпше буде спокійно спостерігати, як кожен новий день приносить із собою нове зло? Навіщо намагатися виправити ті кривди, яких завдає нам світ? Ми носимо свій світ у собі, він — наше сновидіння, та й наше життя, зрештою, — це наш сон. Очистімося самі, й ми очистимо і його. Погляд чистий доти, доки він дивиться. Слух цнотливий доти, доки він чує. Поганий намір наших учинків, де він перебуває? У тому, хто його здійснює, чи в тому, хто його осуджує? Жахлива злостивість Каїна або Юди, чи не є вона згустком і символом злостивості тих, хто створював їхні легенди? Чи не наша власна підлота спонукає нас відкривати, скільки підлоти є в нашому ближньому? Чи не соломинка у твоєму оці дозволяє тобі побачити колоду в моєму? Можливо, диявол робить винними тих, котрі бояться його?.. Освятімо наші наміри, й тоді освятиться світ; очистімо нашу совість, і стане чистим наше середовище. «Любов покриває багато гріхів», — сказано в першому з двох послань, які приписують апостолові Петру (IV, 8). Чисті серцем приходять до Бога в усьому й усе прощають у Його ім’я. Чужі наміри випадають із-під нашого впливу, і лише в намірах ховається зло.

І насамперед — чого ти прагнеш домогтися, здійснюючи свої героїчні подвиги? Виправити зло з любові до справедливості чи здобути собі вічну відомість і славу за те, що ти їх виправив? На жаль, нам, бідолашним смертним, не дано знати, чого ми досягаємо в результаті своїх трудів. Але пригода може поліпшити нас, підсилити нашу спроможність тверезо мислити, і ми вийдемо на ліпшу дорогу, аніж та, по якій ми досі йшли, на дорогу, що не є дорогою марнославства.

Прагнути до відомості й слави! Про це говорив також Сехисмундо, брат Дон Кіхота: