Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Тут історик покидає Дон Кіхота й, перестрибуючи через розділи, в яких ідеться про пригоди то одного, то другого, розповідає нам, як урядував Санчо на своєму острові, чиє правління можна коментувати лише словами апостола Павла, що їх ми читаємо у вісімнадцятому вірші третього розділу Першого послання до Коринтян, де він каже: «Хай ніхто не обманює сам себе. Як кому з вас здається, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим».

І цілком слушно сказав дворецький у відповідь на слова Санчо: «Трапляються-таки чудеса на світі: з посміху люди бувають, а хто сміється, той інколи в дурнях зостається». І хіба ж це не правда?

Санчо, настановлений губернатором на посміх, розпоряджався на своєму губернаторстві так добре, що в тому місті досі зберігаються так звані «Закони великого губернатора Санчо Панси». І нас не має це дивувати, адже більшість великих законодавців не переважають своїм розумом Санчо Пансів, яких, на жаль, зазвичай не призначають законодавцями.

Але дуже скоро настав кінець урядуванню Санчо, після чого Санчо Панса поринув у глибини свого героїзму. Відмовившись від врядування островом, про яке він так мріяв, Санчо прийшов до розуміння самого себе, і він міг би тепер сказати своїм насмішникам те, що Дон Кіхот сказав Педро Алонсо, коли той надав йому притулок під час його першої виправи у широкий світ: «Я знаю, хто я такий!». Я писав, що тільки герой може сказати: «Я знаю, хто я такий», а тепер хочу додати, що кожен, хто може сказати: «Я знаю, хто я такий», є героєм, хоч би яким скромним і непримітним здавалося нам його життя. А Санчо, коли він покинув свій острів, знав, хто він є.

Після того як по ньому добре потопталися під час удаваного нападу на острів, і він прийшов до тями, очунявши від зомління, в яке вкинули його страх і потрясіння, він запитав, котра година, потім підвівся і став мовчки вдягатися, відтак пішов до стайні, «а всі за ним. Підійшовши до Сірого, обійняв його, дав у чоло цілунок миру і не без сліз ув очах промовив: “Ходи сюди, товаришу мій, друже мій єдиний, побратиме вірний у горі та в недолі! Поки водився я з тобою і не мав іншої турботи, як упряж тобі підлагодити та кендюшка тим-сим напхати, щасливі були мої години, дні мої і роки. Як же розстався я з тобою та подерся на високості пишання та гордування, душу мою обсіли сто сот нещасть, тисяча злигоднів і чотири тисячі тривог…”» А як нав’ючив Сірого, додав і інші, не менш переконливі аргументи, попросивши, щоб йому дозволили повернутися «на колишню волю».

«Не на те я вродився, щоб урядувати, — сказав він, — щоб острови чи там городи од ворогів одбороняти, коли нападуть. Ліпше розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати чи підв’язувати, аніж як закони видавати або якісь там губерні або королівства захищати. Добре святому Петрові в Римі, тобто, хочу сказати, добре всякому, хто коло того діла ходить, для якого вродився». І ти, Санчо, народився не для того, щоби правити, а для того, щоби тобою правили, і той, хто народився для того, щоб ним правили, бачить свою свободу в тому, що ним правлять, і бачить свою неволю в тому, що править він. Ти народився, Санчо, не для того, щоби когось кудись вести, ти народився для того, щоб іти за своїм паном, Дон Кіхотом, і в тому, щоби супроводжувати його, — твій острів. Бути паном! Скільки тривог і нещасть веде за собою цей обов’язок! Добре сказала Тереза Ісусова, коли в розділі XXXIV своєї «Книги життя» вона розповідає нам про ту сеньйору, яка мала допомогти їй заснувати монастир Святого Хосе. Коли Тереза побачила, як та живе, їй відпало всяке бажання бути сеньйорою, бо «це означало б утратити свою свободу, бо одна з великих брехень світу — називати панами таких осіб, що, як здається мені, є рабами тисячі речей».

Ти, Санчо, думав, що ти поїхав із дому, покинувши дружину й дітей, для того, щоби здобути для себе й для них врядування над островом, але насправді ти поїхав, заражений героїчним духом свого пана, і ти зрозумів, хоч, може, й не зовсім ясно, що супроводжувати його, служити йому і жити з ним — то й був твій острів. Що ти робив би без свого пана й заступника? Навіщо тобі губернаторство над островом, якщо ти не маєш поруч Дон Кіхота й не можеш бачити своє відображення в ньому, і служити йому, і захоплюватися ним, і любити його? Навіщо тобі очі, які не бачать, серце, що не відчуває?

«Нехай же лишаються в сій стайні, — додав Санчо, — ті муравлині крильця, що знесли були мене в повітря щурикам та іншому птаству на розкльов, а я піду собі по землі рівними ногами». Ти не раз досі чув, добрий Санчо, що треба бути амбітним і намагатися літати, щоб у тебе виросли крила, і я сам казав тобі про це багато разів і повторюю це тобі, але твої амбіції мають обмежуватися пошуками Дон Кіхота; амбіції того, хто народився, щоб ним керували, спонукають його шукати того, хто керуватиме ним добре і про кого він міг би сказати те саме, що сказали, вітаючи Сіда, бурґосці, як про те розповідає старовинний «Романс про мого Сіда»: