Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

І хіба не дивно, що люди мріють потрапити на небо лише для того, щоб урятуватися від убогості? Прагнення до слави, яке рухало Дон Кіхотом, чи не мало воно у своїй основі страху перед можливістю провалитися в невідомість, зникнути, перестати бути? Марнолюбство — це, за своєю суттю, жах перед нічим, яке в тисячу разів жахливіше, аніж пекло. Бо, зрештою, в пеклі ти є, ти живеш, а поки ти є, як сказав Данте, ти ніколи не втрачаєш надії, а надія — сутність буття. Бо надія — це вінець зусиль, докладених у минулому для того, щоби наблизити майбутнє, і ці зусилля конституюють саме буття.

А тепер підійди сюди, мій Дон Кіхоте, і поклич свого Алонсо Доброго, і скажи мені: чи ця твоя сором’язливість перед можливістю здатися вбогим не була принаймні частиною тієї грандіозної сором’язливості, яка перешкодила тобі освідчитися Альдонсі Лоренсо у своєму коханні? Тобі був відомий вираз «з тобою — хліб і цибуля», і ти міг навіть запропонувати їй трохи більше, аніж хліб та цибулю, адже була в тебе «душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина, на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами “бите-різане” (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу»: але чи цього було б їй досить? І навіть якби для вас двох було б досить, то чи вистачило б його для тих плодів, які могли б народитися з вашого кохання? Але я ліпше мовчатиму, бо знаю, як би ти розхвилювався і як би густо почервонів, коли б я заговорив із тобою про це.

Отож нас не дивує, що Дон Кіхот «поклався в ліжко, тяжко зажурившись», як через те, що йому дуже бракувало Санчо, так і через непоправне нещастя зі своїми панчохами, які він був би ладен зацерувати навіть нитками іншого кольору, а це одна з найочевидніших ознак того глибокого смутку, який може висловити ідальґо, говорячи про свою гірку вбогість. І як дотепно встановлює тут історик зв’язок між самотністю і вбогістю Дон Кіхота! Убогий і самотній! Ще можливо якось терпіти вбогість у компанії або самотність у багатстві, але вбогий і самотній — який то жах!

І яке значення могли мати для нього, вбогого і самотнього, тужливі зітхання Альтісідори? І правильно він зробив, що зачинив вікно, коли їх почув.

Але потім, відчувши жалість до мук кохання, які терзали нахабну дівчину, він попросив, аби йому принесли на ніч до його кімнати лютню, «а я вже постараюсь скільки мога потішити сю невтішну панянку», — сказав він. І коли настала одинадцята година ночі, Дон Кіхот знайшов у себе в кімнаті шестиструнну гітару, настроїв її, як тільки міг, сплюнув, прочистив горло і хрипким, проте добре поставленим голосом заспівав романс, слова якого переповідає нам історик і якого він «сам же того дня й склав».

Справжній герой — завжди поет, бо що таке героїзм без поезії? І перший, і друга мають одне коріння, і якщо герой — це поет у дії, то поет — герой в уяві. Мандрівний рицар, головне знаряддя якого — зброя, потребує коріння поета, бо його мистецтво — це мистецтво війни, щодо чого не мав найменшого сумніву дон Уарте, коли в розділі XVI свого трактату «Огляд талантів…» він написав, що «воно належить до сфери уявного, бо все те, що повинен робити добрий воєначальник, має бути позначене благозвучністю, образністю та відповідністю…, а добре розуміння потрібне для всього цього так само, як добрий слух для того, щоби добре бачити». І все це є тільки надміром життя, зусиллям, яке, сповнюючись і здійснюючись, удосконалюється і завершується діянням, метою якого є само діяння. У своєму русі сік досягає такої точки, що мусить повернутися туди, звідки він почав витікати, й, добувшись туди, він уже не тече далі, а знаходить своє завершення, утворюючи паросток, а з паростка проростає квітка — квітка краси.

Дон Кіхот співає. Дон Кіхот — поет, про що вже згадувала його сумирна племінниця під час огляду, який зробили парох та цирульник у його бібліотеці, коли вони саме вирішили пощадити «Діану» Хорхе де Монтемайора [89] Хорхе де Монтемайор (Jorge de Montemayor, бл. 1520–1561) — поет і письменник, португалець за походженням, автор роману «Сім книг Діани» (Los siete libros de Diana, 1558 або 1559), який вважають першим класичним іспанським пасторальним романом. , вона висловила побоювання, що її дядькові захочеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна й невигойна», докинула вона. Ох, Антоніє, Антоніє, як ненавидиш ти поезію, з якою злістю на неї дивишся! Але твій дядько — поет, і якби він ніколи не співав, то ніколи не був би таким героєм, яким він був. І річ не в тому, що талант співця зробив його героєм, а в тому, що з повноти його героїзму не міг не прорости спів.