Архип Тесленко - Страчене життя

А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.

Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.

"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка, — про яке святе дiло вiн дбає!"

А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.

Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:

Панасенкова, скажiть. — Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.

— Так i Панасенкова тут? — чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю… там така… — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всмiхається.

"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:

— Iдiть хто… — каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.

"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось… — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.

"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.

Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його.

"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або… або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!"

Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:

— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка це, почервонiла, мовчить.

Він.

— Що вгодно? — так сухо до неї.

Оленка:

— Ви обiщали мiсце менi, так… чи не чуть ще?

Насупив брови отець Полiєвкт: .

— Не чуть…

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю… Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий.

— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав… Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.

"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?"