Архип Тесленко - Школяр

Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс… Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:

— А як ось тут гарно!.. гiллячко… сонечко в дiрочки… мережечки… ну й гарно!

Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило…

А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його… Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:

— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається… тут осмiхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:

— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б…били.

— Хто?

— Батько.

— За вiщо?

— За… за… — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже:

— Мамо, що їсти?

— Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ… Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того… А борщ же той… аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов:

— Ну що їсти, мамо?

— Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей… Увiходить батько знадвору, такий сумний.

— От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки.

Миколка своє:

— Та, мамо, що їсти?

— Батька питай.

Микола:

— Он у людей i риба, й олiя.

Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:

— I оладки, — каже, — i в школу беруть.

Батько:

— Що?! — Та як ухопить деркач.

— Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.

— А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти!

А то ще й зодiв… Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:

— Ну й чоботи… чисто потрюхли… ноги так мерзнуть.

— Що? — батько.

— Мм… дiрки скрiзь.

Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:

— Гляди, — каже, — гляди!

Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу… став i стоїть, похнюпивсь.

— Чого ти? — мати йому.

— Та… та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.

— Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:

— Мамо!..

— Ну?

— У… у мене…

— Що у тебе?

— У мене, — повернув п'яту, показує… Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.

— Що ж… оце… як… батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.

Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.

— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.

— Хм… там десь… — жiнка йому. — Та… те й упослi б, а тут… он… — та очима на Миколку й показує.

— Н… не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть.

— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш?

— Що таке? — батько до їх.

— Пiдбор у Миколи одпав…

— Що? — крикнув.

Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп…

— Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:

— Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.

— Пора б… уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить.

— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:

— Хай, його, — каже, — калiкою зробить!..

— Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:

— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.

Мати йому:

— А в школу як?

Прокiп так хижо:

— А, в школу… грамоти тобi!.. в пани сина!..

— А хоч би й у пани?