Архип Тесленко: Любов до ближнього

Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли.

Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь. Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш.

Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть… ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть. Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене. "Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?" Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, — свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок. — Земляче, — каже, — посунься трохи… до стiни, туди i я ляжу. Менi це так не до смаку прийшлось. — Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись. — Позаймали… проганяють… до стiни трохи, — промовив вiн болiсно. — Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну! Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн… Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн: — Ой, ой, земляче!.. Не дуже. — Що там не дуже? — кажу. — Ногу мою… зачепив. "О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, - аж вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота. "Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже… Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене…" Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав. "Ач, ще й прикидається, — думаю, — щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!" Ще лютiше робиться менi… "I де ти, — думаю, — взявсь на мою голову?" — I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв: — I чого б я ото манiживсь, — кажу. Вiн якось досадно-досадно менi: — Ех, земляче-земляче, — каже, — якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його: — Яке ж тобi горе? — питаю. — Не вiриш, то подивись, — одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть, глянув… нога, як колодка… а з великого пальця так i слезить. — Ой, затуляй швидче! — "Бiдний", — думаю. Менi жаль його стало "I чого я, — думаю, — так сердивсь на його, не вiрив йому?!" — Тим-то, — каже, — й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так. — Значить, посунусь дай, — кажу. — Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його. — Так таке, — кажу, — тобi… Де ж це ти здобув собi такого? — Мiсця шукав, — каже. — Як мiсця? — Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно… пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила.

Якi були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю… дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив… Мiсця ж не знайшов, а достав… — Так ти в больницю, — кажу. — Просивсь я в Одесi. "Нема, — кажуть, — мiсця. Найми, — кажуть, квартирю собi, ходи, — будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей! — Так ти ще у Києвi попросись у больницю, — кажу. — Е, нi… Казали в машинi менi, що i тут те ж саме. — Хм, так тодi… додому, — кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого.