Архип Тесленко - Любов до ближнього

Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли, — знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив нас. Ми знов увiйшли… I знов, i знов. Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю. — Спасибi, не хочу, — каже. — Та на! Ти ж i чаю не пив, — кажу. — Н… не хочу. — Та так i не взяв. Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре. — Куди ж це спать помандруєм? — кажу. — Н… не знаю, — одказує вiн. Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото, — ранiш треба було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба… Нi!" — Знаєш що? — кажу. — Ходiм… ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною. Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той:

"Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,- глибоченько треба спускаться, — сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у руцi. — За нiчлiг, — каже, — шукайте зараз! — Суворий такий. Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась.

Товариш лежить. Чернець у спину йому: — Ану, за нiчлiг. Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться. — За нiчлiг! — крикнув чернець.

Вiн нiчого. — Та в його нема, — кажу.

Чернець як визвiриться: — Так чого ж залiз сюди? Геть! — та на дверi й показує йому. Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.

Як ось дiдок один: — Та батюшко, — каже, — куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я заплачу за його. Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби: — Босяшня нещасна… З вас користь монастиревi… Тiльки мiсце займають. Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх — вийшов. Почали засипать.

Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець, молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i дивиться так, наче справник який. — Готовте пашпорти! — гукнув чернець.

Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а полiцейський: — Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi… пачпорт! Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає. — Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю нiч ночуєш. Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа ночую.

Пiдiйшов до парубка, накопирсав i тому. Далi придивляється-придивляється на лахмiття йому та: — Ти, — каже, — чого забравсь сюди? Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться. — Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь. Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими. — Ночувать чоловiк, — кажу я. — А ти хто такий? — полiцейський до мене. — Чоловiк, — кажу. Вiн подививсь на мене, на постiль на мою. — Стiй, — каже, — у тебе вещi є? — Нащо?.. Я сам, — кажу, — вещi. — Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з нар, поганцi! Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце. — Де ж нам лягать? — кажу. — Де знаєте. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут! Стоїмо ми. "Та де ж лягать-таки?" — думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а долi… Там прохiд, тут прохiд, там зайнято. — Он що, — кажу, — давай пiд нари. I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не видно було нi мережечок, нi сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала в те розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по пiсочку, наче нiжка красунi по килиму.

Прокинув я свиту, лiг. Парубок стоїть, дума. — Та лiзь, — кажу. Вiн постояв ще трохи, улiз. Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об дiл… Що ж про себе сказать, то менi чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа, далi цмок-цмок… слухаю — i є вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й друга, на животi й третя… Є, дякувать богу… Як на те i лiжечко мiцненьке вдалось: не вигиналось, не рипiло. I таке ж… з-пiд свити льодок у боки був. Кам'яне було. Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив. Тiльки що дрiмать почав, як ось: дзелень-дзелень! — До церкви, до церкви, — будить чернець, — два часа! Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише. Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку вiдерце стоїть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь — усю воду розхапали жменями. Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша: — Вилазь, — кажу, — вже ходiм.