Архип Тесленко: Любов до ближнього

Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли ми з странньої. Надворi поночi, хмарно.

Вiтер так i свистить. Мороз щипа. У пику снiг порошить. Парубок — пiд стiну, зiгнувся, стоїть. — Ходiм у церкву, — кажу, — холодно ж як. — Та… — та й одвернувсь до стiни. — Може, їсти хочеш? — кажу. — Нi. — Ну так ходiм ото.

Мовчить. — Чого ти такий? — кажу.

Помовчав-помовчав, далi так якось глухо: — Якби… якби оце хто… вбив мене. — Балакай, — кажу. — Ходiм ото. Беру за руку його. Вiн з таким серцем: — Е! — та й оступивсь од мене. Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тiльки — як прокрадеться? З странньої ж усiх вигонять. Запирать, кажуть, будем. Ну, може, як-небудь вiн… Дiло його", — думаю. Почав мерзнуть я, побiг сам. У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi читать почали.

Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи — дрiмається, далi все дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так менi. Оглянувсь назад, чи нема або де сiсти абощо?.. Є, та добрi люди сидять уже. От горе! Стою. Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а менi вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг… коли це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне: — Раб божай, чяво єта?! Подь к iконє, приложiсь-та… Враг скушаєт!.. Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що, мабуть, давно вже валялась там.

Оступивсь назад, — стою. Знов тiї менi… "Та й лихо ж, — думаю. — Хоч би вже хоч утреня кiнчалась швидче, може б, страння одперлась абощо". Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають. "I, ти лихо!.. Замучать черцi, — думаю, — чисто замучать…"

Досадно менi, так би лупив усiх. Пiшов я блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти?

Куди ж не глянь — скрiзь то баби, то дiди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж, — думаю, — i менi мiж їх? Нiяково. Я ж парубок". Ну, нiчого. Як узяв мняться, як узяв мняться, — улiз-таки мiж їх, сiв поуз дверi. Отут же пiшло менi: то мов я з черцями в креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi… не пам'ятаю нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до мене, налигали за ушi мене i давай у черцi постригать мене. Я луп очима. Коли чернець щiткою штовх-штовх мене. — Тiкай, — каже, — вимiтать треба! Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я в странню мерщiй.

Сюди-туди — заперта й не свiтиться. "Оце так, — думаю. — Що ж тут робить? Поночi, холодно". Як ось чернець: — У церкву, у меншу, — каже, — iди: обiдню ранню слухать будеш!.. "I, лихо! Замучать, — думаю, — чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж це товариш мiй? Мо', ранню слуха?" Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей — нема. "Так i буть, значить. Десь у город подавсь, — думаю, — або, може, в страннi в кутку де куняє". Розвиднiлось. Iду я з ранньої. Вiтер свистить. Снiг порошить. Сумно-досадно.

Куди йти? Що робить? Дивлюсь, стоїть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втирає. — Боже мiй, боже мiй, — каже, — де ж це його душечка буде? — Та що таке, бабо? — питаю. — Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому. Так i тьохнуло в мене. Побiг я. Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи синi. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови чорнi, кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним та снiжок притрушував його.