Архип Тесленко - Страчене життя

Повiсть

I

У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.

— Чепурнiшою буть треба! — iнодi їй скаже Михайло.

— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його.

Михайло:

— Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..

Ото в його лайка така.

Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.

Так i живуть. А побрались, — кажи ти! Хоча так i брались вони… Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.

Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе.

II

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:

— А як воно це?!.. А з чого воно?

Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вiльний час, Михайло:

— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти… Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:

— Це "а", а це "б", — читає за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло:

— Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi… Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.

Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:

— Господи помилуй, алiлуя! — хоч там i не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.

На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:

"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.

А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз — при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко — Василiв хлопчик, трохи старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.

Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.

Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.

Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн, сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.

— Оце, — каже, — й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.

Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:

— Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, — до неї.

Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi:

— А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам днесь?"

Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одру-бала.

Вiн:

— Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:

— Хо-о-чу, — так з протягом.

Отець Полiєвкт:

— Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу ніж ця… на стипендiю, що єсть на нашу єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?

Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.

Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовиться треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та: