Архип Тесленко - Страчене життя

— Божевiльна, що ти робиш? — Оришка до неї.

— Хай не ходять у клуню!

— А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої:

— Заманила, — каже.

— Помийниця ж ти якономичеська! — Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.

VI

Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були такi розумнi.

Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам'ятав, що вiн чоловiк.

"От зiйтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"

Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.

— Ну, якi воно, — думає було, — тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?"

А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає.

Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:

— Читаєте? — до Оленки.

Всмiхнулась.

— Читаю, — промовила так соромливенько.

— А читання рiч гарна, — Грищейко їй.

— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.

Грищенко:

— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.

Повела Оленка язичком по губi та:

— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi… — та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були:

— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!

Батько:

— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує…

— А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? — батьковi мати.

Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.

Оленка:

— Яка яблунька гарна! — Встала та й iде за яблуньку.

— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!

Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.

— Не ходи! — напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:

— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.

Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церкві поклонів не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.

— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, — це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.

Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.

Усе було вiн Оленцi товче:

— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.

VII

Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини.

"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий… про читання зразу почав".

I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж… сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко… хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн!

Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь… синiють гаї.