Архип Тесленко - Страчене життя

"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих… Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток накладiть".

Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.

Мати коноплi бiля комина мне.

— Куди ти? — питає у неї.

— На мiсце, — вона їй.

Батько маже хлiба шматок часником та:

— Так тобi це й коня запрягать?

— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.

— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всмiхається мати.

— Побачите.

Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.

— Як у свининцi у хатi! — каже до матерi. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.

Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька… Забринiли сльози у неї. Так жалко.

"Що робити?" — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi, — лiжко її, — "лягла. Обхопили думки її.

"Хiба… жить зоставатись? — думає. — Так… для чого ж i жить?.." Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про матiр, батька, Остапчука, Грищенка…

"Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло… Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще пак спокiй… вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками, травичкою?!"

У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок — мати.

— Прощайте! — прошепотiла. Вийшла з хати… навiки.

XVII

Знайшли Оленку пiд вербами у водi, — по платку, що лежав бiля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до всього, до всього. Карi оченята її вже не свiтились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.

Як самовбивцю поховали її саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.

Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть Оленку на мiсце.

Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ЇЇ любисточком, барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому, прибили iконочку матерi божої. Батько свiтить увечерi в хатi, читає псалтир за впокiй; мати голосить.

-- КІНЕЦЬ —